Дух часу - Наталя Кобринська

Єї уява запалювалася. І вона чула, як з темних сутеренів заносить холодом і відражаючою гнилю пониженя чоловіка, втрученого до тої пропасті нуждою і недостатком конечних средств до житя. І тут являвся ангел-потішитель і випроваджує нещасних з темного заулка, з нездорового воздуха на свіжий, ясний світ божий. Бідних, що тиснулись до дверей їй дому, вона не любила, позаяк навикла була уважати їх від дитинства волоцюгами, котрим не хочеся робити і вони воліють жебрати. Вона часто чула, що десь у віддалених від сіл коршмах сходяться з околиці всі жебраки, щоби пити і забавлятись за вижебраний гріш. І тоді з калік робляться прості, з сліпих видющі, а німі найголоснійше кричать і співають. Вона знала сама одного німого, котрий часто до них приходив, а про котрого ходила поголоска, що він так добре говорить, як кождий інший чоловік, та лиш удає німого, щоби люди милувались, — як також говорено про одну сліпу жебрачку, що вона на силу затулює очі та й каже себе водити. Та лож так єї разила, що наколи тих волоцюгів не відпихала від себе, то лиш для традиційного християнського милосердя, яким споконвіку багатші жінки славилися.

Були ще третього рода бідні; але ці найменше єї займали: були то бідні селяни, котрих ані їх поле, ані їх робота не могла виживити. Хоч не раз з приємностю представляла себе за взір давніх традиційних опікунок простого люду, що з кошиком в руках спішили від одної стріхи до другої, вносячи усюди поміч і потіху, але з другої сторони чула вона про тих бідних ще багато гіршого, як про простих жебраків, котрих недбальство і лінивство переходили звичайних волоцюгів. Так кілька разів чула вона, що цілі родини воліли голодувати і мерзнути, як робити. Вона бачила не раз батька, як попадав у розпуку, що не міг знайти робітників, і мимовільно уважала їх співвинними в руйнації батьківського маєтку.

— Що за злий, здеморалізований той люд, — казала раз пані Солєцька, входячи до кімнати дочки, — представ собі, моя дитинко: взимі позабирали гроші, а тепер під весну ані гадають відробляти! Тато попав у злість і витрутив за двері старого гуменного за те, що на завтра не найшов ані одного робітника, бо багато повиходило бог знає де з села на заробітки. Ах, як мене такі сцени дражнять, не зношу того; розболіла мене так голова, що ледви дивлюся; майже все, що приносить господарство, іде за тими робітниками, а їм все ще замало, шукають ліпшого зарібку; може, гадають, що дадуть де гроші без роботи!..

Ядзя сиділа на своїм звичайнім місці і сим разом гаптувала на білому атласі антипедію[18] до міського костела. Вікно було до половини прислонене і все навкруг неї виглядало по-зимовому, хоч весняне сонце ясніло повним блеском, топило сніги, сушило болота і втискалось до кождого кутика, до кождої майже щілини і будило найменшого черв’яка, найдрібнішу мушку до нового житя. Пані Солєцька, постогнуючи і тримаючись за голову, усіла на невеличку канапку напроти Ядзі. По хвилі до покою увійшов лакей і сказав, що прийшла стара Лукиниха, котрої дівка стала була до челядної кухні.

— Боже мій, і хвилини не дадуть мені спокою! — застогнала пані Солєцька. — Прийшла, то най чекає.

Минула добра хвиля, лакей знов увійшов і запитав, чи Лукиниха має чекати?

— Але ж іди й скажи, най зачекає! — сказала пані Солєцька нервовим голосом. — Певне, уже прийшла по гроші за дочку, — відізвалася вона по відході лакея до Ядзі. — Особливіш родителі тоті хлопи: усюди родителі стараються на дітей, а у мужиків діти мусять робити на родителів. Дають дитину на службу і беруть за ню усю плату; потому дівка фукаєся, як би задурно служила. А той бовван Мацей зараз лізе і мельдує. Ох, — голосила пані Солецька, — так мене голова болить, а треба буде піти поспитатись, чого та баба прийшла?

— Як мамця не можуть, то я піду та й поспитаюсь, — сказала Ядзя, не підносячи голову від своєї роботи.

— Та де ти будеш до того ще мішатись, не досить вже мені тих приємностей!

Ядзя однак встала, задзвонила на лакея і сказала припровадити Лукиниху до першого покою. Лукиниха дійсно прийшла з просьбою, але на сей раз не ходило їй о гроші, а лиш стала жалуватись, що єї старий так заслаб на пропасницю, що нічим не мож єму ради дати. І до ворожки ходила, і хто що сказав робила, ані звідки нема ніякого полегшеня.

— Но і що ж ви хочете? — запитала Ядзя.

Лукиниха не знала, як зачати.

— Та моя дівка, прошу паннунці, казала, — відізвалася по хвилі Лукиниха, — що тогді пан також, преч би ся казало[19], слабували на пропасницю, і бог дав, що чимсь порятували, то я прийшла, що, може би, пані і мому старому яку дали раду, бо дуже єго пропасниця з’їла.

Тут Лукиниха скривилась, як до плачу. Ядзя єї мовчки вислухала й пішла з тим до матері.

— Вона каже, що єї чоловік слабий на пропасницю і просить якого лікарства, — говорила Ядзя тоном здаючого реляцію.

— Та якого я їй дам лікарства, — відповіла з нехітю мати, здвигаючи плечима.

Ядзя пішла передати відповідь матері, але в половині дороги щось собі нагадала і вернулась назад.

— А може би, їй дати тогідну таткову рецепту? — запитала маму з другого покою.

— Та де хлоп купить собі лікарство? Якби там був де який порошок хініни, що тато не вжив, то можеш їй дати, але тобі ще шукати.

Ядзя однак тронута бідкованєм Лукинихи, не пожалувала труду. І дійсно, удалось їй найти три порошки хініни; дала, отже, Лукинисі, наказуючи, щоби єї чоловік рано, в полуднє і увечор взяв по одному