Дух часу - Наталя Кобринська

і він дуже гаряче став займатись своєю пацієнткою, а глухі шепти в сусідстві про невдачу львівських проїздок будили в нім вельми смілі здогади. Ядзя тим взглядам лікаря не надавала жадної ваги, бо хоч не мала щастя, щоби єї бажаня сповнювались, хоть би вони навіть не переходили вимогів вродливої жінки, однак від дитинства навикла була, що всі коло неї старалися угодити дрібним забаганкам пещеної дитини. Це успосібленє Ядзі псувало лікареві найхитрійше обдумані способи, щоби показати їй, що під єго забігами криєсь щось більше, як сама лікарська ревність. Він ждав на найменшу нагоду, щоби їй те своє успособленє оказати, і коли раз Ядзя мимохіть сказала, що хотіла би прочитати якусь нову книжку, він в тиждень приніс їй тоту книжку, від котрої заносило ще сильно свіжим друком.

— Що з вас за чемний чоловік, пане докторе! — сказала Ядзя, обертаючи листки книжки. — Ви дійсно дуже чемні, — додала вона по хвилі, — і зробили-сьте мені тим правдиву приємність, бо мене се діло розцікавило від першої хвилі, коли тілько часописи подали про него звістку.

Лікареві ударило голоснійше серце.

— Моя чемність була би неограничена для вас, ласкава пані, — сказав він, — наколи б ви лиш того жадали і дозволили робити собі приємності, — але тут єго голос урвався. Ядзя глянула на него таким питаючим і холодним поглядом, що лікаря мовби хто обляв зимною водою. Від того часу Ядзя вправді не змінила з ним свого поступованя, може, була навіть ще більше уважаючою, але помимо того він не міг ніколи ані одного найменшого слівця натяку підхопити, котре б виражало тінь бажаня, що міг би він був сповнити. Се гнівало єго тим більше, що не знав, чи то виходить у неї мимоволі, чи з намислу. По довгій і пильній єго студії стали єго спостереженя клонитись до пересвідченя, що з ним поступаєся обдумано. Се виводило єго з терпеливості, і він не раз думав, що найрозумнійше було би виречися своїх замірів супроти Ядзі, але се видавалось єму вже запізно. Ядзя увійшла вже натілько в єго думки і чувства, що виречись добровільно тих мрій було для него майже неможливо. А коли з самою Ядзею порозумінє було тяжке, постановив ужити інших способів.

Зажурена недомоганєм дочки, мати часто питалася на осібності лікаря, що він думає про єї стан здоров’я. Лікар постановив се використати і при першій нагоді дати матері пізнати, що стан здоровля єї дочки вимагав би цілком зміни житя.

— Тож радите, пане докторе, виїхати де до купелів і уважаєте се за конечне і за невідкликане? — питала, фрасуючись, пані Солєцька, хоть свому голосові старалась надати спокійний тон.

— Зміну житя, пані добродійко, уважаю дійсно за конечне, за невідкликане, хоч тим я зовсім не сказав, щоби конечне їхати до купелів…

На сю тему лікар говорив звичайно довго і гаряче, як-небудь пані Солєцька зовсім нерадо єго слухала; загадочна міна лікаря якось нудила єї, і вона боялася доторкнути якого дражливійшого питаня, а передовсім боялася доторкатись їх маєткових інтересів. Ся здержаність матері не була на руку лікареві, але занехати і того способу значило цілком зрезигнувати з своїх замірів, а того він не хотів.

Коли так мучився гадками, несподіваний случай подав єму ще одну дорогу. У Менделя, орендаря коршми села панства Солєцьких, захорувала жінка. Лікар був там кілька разів, а коли жінці полегшало, то Мендель сам їздив до міста здавати справу з стану здоровля жінки. Подужане було певне, а Мендель незвичайно тішився, і невичерпаний був в гарних словах і бажанях для лікаря.

— Дай вам, боже, здоровлє, вельможний пане докторе, за те, що вирятували мою жінку; усі кажуть, що такого мудрого доктора ніде нема, дай боже, щоби-сьте були ще розумнійші і багатійші та щоби-сьте мали жінку, яку самі хочете! — Тут Мендель примкнув очі і цмокнув, приложивши до губи пальці. Доктор весело засміявся, і як чоловік, що случайно попав у добрий настрій духа, став вести жартовливу розмову. В повіті було на продаж село.

— А що, пане Мендель, не купуєте Галанівку? — запитав лікар, закуривши цигаро.

— Коби гроші, то чому ні? — відповів Мендель, задержуючи жартовливий тон розмови.

— Хіба ви їх не маєте? Я гадаю, що ви їх більше маєте, як ваш пан, — сказав ніби байдужно лікар.

— Більше, як більше; він має село, а я лиш коршму, але я би не хотів, — додав, понизивши голос, — мати тото село, та й тоті клопоти, що він має.

— Та які він має клопоти? — запитав лікар тим самим байдужним тоном. — Мало з ким жиє, не їздить, не балуєся…

— Які клопоти? — відповів жид протяжно. — Єму ще багато клопотів і по батькові лишилося, а то, що через два роки їздила пані з панною до Львова, думаєте, що він тото забув?

— Та се так багато коштувало?

— Що тото єго коштувало, то того не знає ніхто так, як я.

— Або він зичив у вас грошей? — питав дальше доктор, що при тій нагоді рад був розвідатись про маєтковий стан Солєцьких.

— Зичив — не зичив, се вже нехай буде між нами, але я знаю, що він, як що має на голові, то того не скаже ні жінці, ні дочці, а мені скаже, — сказав гордо жид, поправляючи на голові ярмулку. Поважна постать жида мала при тих словах так щось комічного, що доктор перервав бесіду і звернув на іншу тему.

Однак по відході Менделя доктор глибоко задумався. Єго ум сильно працював над свіжим планом. Може, се і справді жінка і дочка не знають про всі інтереси Солєцького, не знають про правдивий стан маєтку і тримаються згорда і здалека. Та чи ж би не ліпше було розпочати акцію від самого Солєцького? Зайнятий сильно тими думками, доктор довго ходив по хаті, запалював і кидав недокурені цигари, аж нарешті сів до бюрка, витягнув листовий папір і забрався до писаня. Писане якось не йшло, він кілька разів дер і зміняв папір. Вкінці відсунув записаний битим письмом цілий аркуш, витягнув коверту і заадресував до Солєцького. Заким однак вложив до коверти, перебіг очима ще