Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Товариш у траурі голову звів і ввічливо так:

- Слухаю вас. Ви звідки?

- З Кобиздохівки, - каже Марія.

Той аж підскочив:

- Та не може бути! Побожіться!

Марія подумала: мало того, що у людини хтось недавно помер, так ще й, видати, й йому до Солов’я треба.

- З Кобиздохівки я, кажу. Прісь’ їй Бо! У нас справа…

- Про справи потім, ви мені скажіть одразу - у вас церква є?

- Ні, немає…

- О, господи! - простогнав чоловік у чорному. - Все, пропали!

- Вона то є, але не працює, от ми й просимо, як виняток…

- Ціла? Стоїть? Не спалили, не розібрали, не підірвали, на клуб не переробили? - допитується господар кабінету.

- Та ні, - каже Марія, - нічого такого не робили. У нас, правда, там зерно сушать, але церква ціла. І навіть дзвіниця є. Але без дзвонів.

- Бог із ним, із зерном, його вимести в один раз, а дзвони вчепимо. Головне - ціла.

І давай товариш танцювати по килиму і приспівувати:

- Ціла, ціла, ура, ура!…

Потім зупинився і питає:

- А могили в підвалі теж збереглися?

Марія подумала і каже:

- Взагалі, там зерно лежить, але пам’ятаю, що якісь плити ще є. Малою була, то лазила через вікно, дивилася…

Начальник водички попив із сифона, заспокоївся і почав по порядку розповідати…

Тут одне уточнення суттєве: оповість ця записана з уст Марії. Баба вона працьовита і тямуща, але вчилася на трійки, і з пам’яттю не все гаразд. Отож, можливі окремі неточності, а то й перебрехеньки. Та не в цьому діло, бо якраз суть справи вона вловила добре. Отже, того дня, коли Марія з’явилася в установі, приїхав до Москви один такий з Африки. Прізвища його Марія не запам’ятала і навіть звідки він саме, плутала: то казала, що з Ефіопії, то з Сомалі, а то чомусь Гваделупу назвала, хоча це зовсім на іншому боці глобусу. Так от, цей - з Африки - король. Хоча може й принц. Одне слово - монарх. Але будує соціалізм. Тому - наш друг і навіть брат. Як на Жовтневі свята Леоніду Іллічу телеграми слав, то так і писав: „Дорогий брате, ваше високопревосходительство товаришу Брежнєв. Маю честь у вашій особі…”

І от цей король пригадав раптом, що у нього в Кобиздохівці родичі. Не смійтеся! Слово честі!… У отого панича, що мужиків перешмагав, був такий собі двоюрідний дядечко - бідний, як костьольна миша, але дуже хоробрий шляхтич. Усе він їздив по світах і воював за свою і їхню свободу. І якось занесла його доля у ту „чи то Ефіопію, чи то Сомалі”, а може й берег Слонячої Кістки. Колонізаторів, правда, вигнати не вдалося, бо він був один, а їх багато, зате пам’ять про себе залишив. І ще - дитинку. Ця дитинка народилася від дочки якогось вождя, а як став онук цього вождя дорослим, то проголосив себе королем чи принцем і почав будувати соціалізм і на цьому ґрунті потоваришував з Брежнєвим.

Не втомилися? Вже закінчую. Так от, товариш монарх, бачите, хочуть відвідати могилу свого діда - національного героя його маленької, але незалежної країни… А цей дід ще одного фігля втнув - щоб насолити племіннику, котрий відмовився фінансувати дядечкові приватні національно-визвольні війни плюс поліпшення генетики уярмлених націй - перед смертю показав ксьондзу дулю і сказав:

- На тобі, приблудо ватіканська, замість сповіді! Кличте попа! Бажаю помирати у вірі православній.

Що було й пророблено кобиздохівським батюшкою - і висвятили, і в церкві поховали неофіта, щоправда, у підвалі.

Ну, якби африканський брат Брежнєва заздалегідь про все це розповів, то йому б організували і церкву підходящу, і могилу за першим розрядом - з почесною вартою юних піонерів під салютом. Так ні - приїхав і подавай йому одразу могилу з героїчним дідом! Хто ж так робить? Ні, рано їхній монархії незалежність дали. Йому сентименти, а ти тут бігай і шукай - де вона в біса, ота Кобиздохівка, а в ній церква, а в церкві - ще й могила на додачу. Якби він нашим був, то можна було б його поперти з кабінету так, щоб аж загуло. Але ж він імпортний, та ще й товаришем Брежнєвим на вась-вась. Хоч і чорненький, а не дурненький.

Лапікуриха: Серденько, а політкоректність?

Лапікура: А це куди?

Лапікуриха: А туди, що на негра не дозволяється казати „чорненький”. Бо то расизм.

Лапікура: А казати на нього, що він негр, можна?

Лапікуриха: Теж ні. В Америці - афроамериканець, в Англії - афробританець, у Греції він буде афроеллін…

Лапікура: А якщо він з самої Африки, то що - афроафриканець? Ото поки ті, хто політкоректність придумав, не дадуть мені відповідь, я буду казати: негр, чорненький. Ну хіба що - шоколадний.

Лапікуриха: Сонечко моє, от тебе тільки зачепи… До речі, дай спокій Леоніду Іллічу. Він що - теж у Кобиздохівці бував?

Лапікура: Хвалити Бога, ні. З нас і Сталіна з Тимошенком вистачило - по зав’язку… Але це потім. Поїхали далі.

Отож, поява Марії у високих кабінетах була сприйнята достеменно як дарунок долі. А коли вона заїкнулася щодо прохання, то у неї лише одне спитали:

- Встигнете за пару днів зерно звідти забрати і ремонт такий хоч би зробити, щоб фотографія витримала? А решту ми на себе візьмемо. Бо, знаєте, через Товариство охорони пам’ятників це за сто років не зробиш. З попом - надійніше…

- А чого ж не прибрати, - погодилася Марія, - приберемо. У нас уже й