Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
Погодившись із дідовою аргументацією, почала громада думать - як далі буть. А головне - що би його такого зробить, аби замолити гріхи недостойних земляків своїх. Те, що їм оті крадені надгробки до смерті в печінках сидітимуть, то це ясно. Та що до смерті! Переконаний, що і про їхніх онуків казатимуть у Кобиздохівці: „А це онук отого ганцихриста, що на цвинтарі надгробки цупив!” На недобрих людей у моїх земляків і пам’ять зла.
І от під час чергових посиденьок під грушею у баби Ратошнючки, коли знову вирішували - як далі жить, і сказав старий Стоп’ятюк золоті слова, зі сльозою змішані:
- Ви як хочете, але треба попа. І церкву! Як колись було…
На той момент дідова пропозиція видавалася чимось із ненаукової фантастики. Закрити церкву, це у той час було - раз плюнути. Жодної в районі не лишилось! А щоб відкрити, то знаєте!… Легше голові відстаючого колгоспу героя випросити. Бо випрошували, але це інша оповість. Ми ж повернемося до „четвертого розподілу Польщі”, як обізвав директор Громчевський усю історію з розоренням „Цвинтара”.
Головою сільради на той історичний період у Кобиздохівці був дядько з чудернацьким прізвищем Тронц. Я так думаю, що, судячи по тому „он”, у його роду поляки ночували, хоча по паспорту писався українцем. Людиною Тронц був небоязкою. Бувало наллють йому чарку, так він неодмінно прикаже:
- Микола не струсе, він вип’є і закусе.
І випивав, і закусював… Безбоязно…Та коли представники кобиздохівських старійшин пхнулися до нього з ідеєю церкву відкрити, Микола тільки руками замахав:
- А дулі з маком, шановні! У мене ж діти! І партквиток. І небогу в область в інститут ще тра влаштувать.
Як це вже не раз було у бурхливі моменти кобиздохівської історії, на допомогу прийшло Провидіння. У селі знову бачили Клишоногого!
І тут нам доведеться завершити оповістку про цвинтарні справи і перейти до наступної - теж про діла потойбічні, бо про ПРИВИДІВ!
Щоб не забути: через оці мої кобиздохівські оповісті я вусмерть полаявся з земляком моїм, Миколою Луківим. Він узявся було видрукувати кільканадцять сторіночок у своєму журналі, але за умови - цитую - „про кладовище і поляків таки треба опустити”. Ще й розписався на рукописі і дату поставив: 27.02.92 р.
А я спересердя йому й сказонув:
- Миколо, я оцю твою резолюцію спеціально лаком покрию, як Бенкендорф зауваги царя Миколи на вироку Тарасові Шевченку. Тільки не тра’ мені дякувати за порівняння. Це виключно, аби твоя дурість пережила віки!
Ну, тут Микола, котрий Луків, одразу і виявив своє глибоко приховане старопольське походження, бо у гонор кинувся. А я йому у відповідь:
- Земляче, у тебе росте черешня в мами на городі? От і добре! Скидай штани, черевики, залазь, з’їж ягідку, напиши вірша, бо ти ж у нас член Спілки. А вона мені сто років снилася, твоя Спілка і твої до неї рекомендації. Я хоч і аматор, але не буду скакати циганської халяндри на кожну забаганку деяких професіоналів. Он уже півроку, як Україна незалежна, а з тебе совкізм аж пре! Не дозволю знущатися над нашою славною історією! Що було - то було. Амінь!
Микола, щоправда, дуже образився. Проте, думка щодо черешні в мами на городі йому, як поету, здалася заманливою. І він таки написав про це у парі зі знайомим композитором. Пісня нічого вийшла. Проте, гонораром зі мною, як автором ідеї, земляк ділитися не став. Бо земляк.
Кобиздохівські привиди і примари
Навіть побіжний аналіз показує, що привидів вітчизняного, так би мовити, виробництва у Кобиздохівці не було. Всі прояви потойбічних сил виявилися запозиченими у поляків, або з ними тісно пов’язаними. Та з роками наші люди якось до них звикли і сприймали, як своїх, рідних… Навіть коли не стало в Кобиздохівці ані майонтку, ані фольварку, ані „огрудку”, ані шляхти загонової, їхні родові привиди залишилися. Жили вони у „Палаці”, де розташувалася школа, поводилися тихо, майже ніхто їх не бачив, тільки чули часом. Та й то не дітки чули, бо навіщо надаремне малечу лякати, а сторожі…
Часом серед ночі лунали важкі кроки Старого Пана. То, либонь, страждала душа графа Тишкевича, потривожена негідниками-мародерами. Тому й блукала темними ночами, човгаючи подагричними ногами по коридорах колишнього родового гнізда, часом зітхаючи й бухикаючи, бо протяги гуляють…
Щоправда, привида графа ніхто ніколи не бачив. Як і коней. Кажуть, вже в громадянську управитель, тікаючи з маєтку, заховав у підземеллі арабських жеребців. Думав, наступного дня повернеться, Не вийшло… От і бродять ті коні десь у засипаних ходах із тужливим іржанням, що часом долинає з-під землі. Чули люди… але не здибали.
А Стару Панну інколи бачать. Як місяць уповні, то вона безшелесно проходить-пропливає колишніми залами, іноді затримуючись перед картинами, яких уже давно немає на стінах. Кажуть, і вони десь закопані. Шукали їх довго, весь парк перекапустили, бо хтось чутку пустив, що крім картин колишні господарі і золотий посуд приховали, та все дарма… Немає ні картин, ані коней, самі лише старі привиди доживають віку у такій же старій будівлі.
Ну, а з Клишоногим - це історія окрема. Як уже з’явиться, то чекай для кобиздохівців великих неприємностей. За попередні віки у сільській хроніці згадок про нього немає. У двадцятому сторіччі - об’явився! Клишоногого бачили у ніч опісля того невдалого братання панича з народом у 1905-му. І маєте - приїхали козаки і всім добряче всипали шомполами. Два тижні село їло,
