Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Марія, ви її повинні пам’ятати з оповісті про те, як дядько Гилюк замість грибів у лісі засекречену штуку знайшов, у Кобиздохівці вже кілька років, як не жила. Після того рейваху місцеві дотепники розпустили чутки, що дядькову хату прапорщик спеціально в повітря висадив, щоби виплутатися з халепи, у яку встряв через амури з козорізівською небогою. Довелося дівчині їхати од ганьби подалі у сусіднє містечко. Там вона влаштувалася на комбінаті „Червона цегла”, де її перестріла, ні сіло ні впало, всесоюзна слава і визнання.

До цього спричинилися два фактори: Маріїна самогонка і рознарядка на нагороди. Ці два негідні нашого суспільства явища й досі подекуди можна здибати, а в епоху застою вони не лише мирно співіснували, а й часом перетинались, як це і трапилося з Марією.

(Подальші факти, викладені автором у цій оповісті, видалися редакції настільки неймовірними, що нею було вчинено сумлінну перевірку. Практично все підтвердилося, за винятком однієї подробиці: Марія працювала не на комбінаті „Червона цегла”, а на цукрозаводі „Червоний цукор”. Автору вказано на неточність. Редакція.)

Одне слово: ситуація!… Прийшла на комбінат рознарядка - представити до високих нагород таку-то кількість людей за такими-то параметрами: вік, партійність, стать, стаж, соціальне походження, відсутність небажаних родичів і так далі… З нагоди успішного виконання і перевиконання планових завдань п’ятирічки.

Виконанням, а тим більше перевиконанням у галузі й не пахло, та це нікого не бентежило. Недобір продукції в ті роки компенсували збільшенням кількості урядових нагород на душу населення. Покійний Брежнєв мав їх, кажуть, стільки, що одягнути всі ризикнув лише один раз - коли позував для офіційного портрета. Потім йому в Криму два місяці поперек вправляли! Такий тягар узяв на груди, куди там важковаговикам-штангістам!

Ну от, сів комбінатівський „трикутник” за стіл і почав ділити - кому що. Тим більше, вказівки чіткі - дивись анкети і підставляй прізвища. Ну, щоб робота веселіше йшла, голова профкому графинчика притяг - з Маріїною продукцією. Дуже вона на комбінаті попитом користувалася. Самогонку маю на увазі, бо ж робилася за кращими кобиздохівськими рецептами. Під неї не те що рознарядку на ордени - річний план у міністерстві не раз коригували. У бажаному для виконання плану напрямі…

Заповнили майже всі анкети і нагородні листи, аж тут директора раптом на самокритику потягло. Бо графинчика якраз теж прикінчили:

- Хлопці, а ми свині! Скільки років Маріїну продукцію потребляємо, а хоч би якусь медальку жінці дали! Сором!

Парторг у відповідь:

- Так сировину ж вона безплатно одержує! Цукор з нашої бази оформляємо - начебто на піонерський табір. А бідні дітки до чаю пальці смокчуть.

Тут профспілковий лідер устряв, випив і посмілішав:

- А трудомісткий процес? А нічні зміни? А шкідливість виробництва? Ти закваску коли-небудь нюхав? То постій коло діжі, побачиш! Заповнюйте анкету, або пийте казьонку!…

Порадилися, помикитили і вирішили: представити заслужену самогонницю до медалі „За трудову доблесть”! Усе заповнили і відіслали. Якби хто знав, чим воно обернеться, то виписали би Марії премію в розмірі місячної зарплати і не хлебтали б потім валер’янку, мов ті коти. Бо анкета у числі інших втрапила на розгляд до Миколи Вікторовича Підгорного - на той час голови Президії Верховної Ради СРСР. Микола Вікторович погортав папери і закрутив носом перед своїми „шістками”:

- Мало жінок, товариші, мало жінок. Їх у галузі скільки? П’ятдесят дев’ять і дві сотих процента, а нагороди самим лише мужчинам? Негарно!

- Чому ж, - набрався громадянської мужності один із референтів, - не лише мужчинам. Є й жінки. Марія… е-е-е… Козоріз.

- Десь я вже чув це прізвище, - задумливо промовив Микола Вікторович. - Тільки де? Смішне таке, тому й запам’ятав…

- Ми його, здається, минулого разу в доповідь давали для Леоніда Ілліча, на восьме березня, - підказав референт, котрий старший. - І взагалі, немає нічого смішного. Нормальне слов’янське прізвище.

(У самого референта прізвище було Гнидюк, тому він зазвичай представлявся як Гнєдік…)

- Може бути, може бути, - погодився Микола Вікторович.

У обох була пам’ять дірява, і це врятувало і Марію, і комбінатівський „трикутник”, а в результаті, й Кобиздохівку. Бо прізвище це Миколі Вікторовичу доводилося чути від норвезького посла, коли бабу Козорізиху і бабу Допіру в Норвегію вітром занесло з цибулею разом, і з цього приводу дипломатична пошта добряче напрацювалася. Самих лише марок пішло - на червінець!

- Ну, тим більше, якщо її і Леонід Ілліч у доповіді назвав, - проказав суворо Микола Вікторович, - то як ми тут, у Президії виглядаємо? До чого ми її представили? А щоб вас до самої смерті так нагороджували! Просту, скромну трудівницю, раціоналізатора, активістку, селянку за походженням, авторитет у колективі незаперечний, - а ви їй медальку? Переоформте на найвищу нагороду! Зараз же!

Коли подзвонили з області, що Марії дали Героя і сам „Перший” вже виїхав на комбінат її поздоровляти, з директора позаторішній хміль вилетів:

- САМ їде! - закричав він голові профкому. - Ти розумієш? Марію поздоровлять! А у неї що посеред хати? Га?

- Господи! Апарат і два бідони з закваскою! Я сам замовив - у племінника в суботу весілля!

- Алюром! Хапай усіх, біжи, ховай, бо я тебе самого женю! На парторгові!

Встигли!…

Кобиздохівці старих людей поважають. Тому Марія комизитися не стала. Вислухала уважно делегацію земляків-ветеранів і сказала:

- Ну, як треба церкву, то треба. Поїду, попробую. Хай тільки мені доктор Соловей справку дасть, на всяк випадок… Мало що…

Доктор Соловей відбував у Кобиздохівці, за його власним виразом, „почесну опалу”. І все через ту історію з не нашою королевою, про яку й досі люди згадують, хоча скільки вже років минуло…

Чого її принесло в область, важко сказати. Кажуть навіть, що вона