Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Ну, повернемося до медичного конфузу з дядьком Косупою, родичем психіатра Солов’я.

Додому, як я вже казав, жертва медичної конфузії повернулася неохоче. У божевільні було не так погано, як коло рідної жінки, і ніхто у футбол під вікнами не грав. А потім, язикаті земляки одразу обізвали його „малахольним”, що було по-перше правильно, а по-друге, полегшувало розмову. Бо коли раніше говорили: „А який це Косупа - з Причепівки, чи той, що коло стадіону живе?” - у Кобиздохівці Косуп кілька - то тепер казали: „Той, шо малахольний”, - і всім ставало все ясно.

Тому покрутився, покрутився бідолаха, та й знову подавсь у місто: якраз надійшла ота клята мода у найкрасивіших куточках України як не АЕС пхати, то бодай хімкомбінат. Нашому Поділлю не пощастило: атомну енергетику проворні сусіди перехопили, тож залишилась нам „велика хімія”. Така велика, що будівельників не вистачало. Тому брали кожного. Взяли і дядька Косупу, хоча він ще до того, як у психушку втрапити, кельму від пательні не відрізняв. На загальне здивування прижився наш кобиздохівський малахольний на будові, і за пару років стара Косупиха почала вихвалятися, що „їм” скоро в городі квартиру дадуть, і вони туди жити переїдуть. Старий дід Синюшко, правда, сказав на це: „Видать, та „велика хімія” не потребує великого розуму, раз наш Косупа у них за передового ходить”. Але хто б не позаздрив: місто, газ, гаряча вода, теплий туалет і ковбаса, у три рази дешевша, ніж у містечковій кооперації.

Як це раптом приїжджає у двір до районної лікарні „швидка допомога” з номерами обласного центру, а з неї виходять двоє кремезних хлопців із волошковими петлицями і виводять дядька Косупу. Село остовпіло - після 53-го року жоден представник цього серйозного відомства інакше, як у цивільному, у Кобиздохівці не показувався, а тут одразу двоє чекістів у формі, та ще й з Косупою!… Гості завели дядька у кабінет до Солов’я і мовчки здали його лікарю під розписку про невиїзд. Косупів, звісно невиїзд, Соловей таку бомажку ще після скандалу з королевою одержав. Нічого такого не сказали. Ну, там висловили жаль, що Косупова мама ще в колисці чимось не похлинулась. Але то таке! Повернулись і поїхали.

Старший, правда, на порозі зупинився, обернувсь і видно було, що дуже йому вже кортить висловитися конкретніше. Але стримав він себе, лише здоровенного кулака мовчки Косупі показав і поїхав разом з товаришем назад в область.

Кільки днів від земляка нічого не можна було допетрати. Нарешті свіже сільське повітря, „кобиздохівська фірмова” і лагідність старої Косупихи, така незвична для бідолахи, зробили своє, і дядько все по секрету розповів.

Уже як закінчували будівництво хімкомбінату, все це сталося. Привезли на об’єкт каталізатори. Щоби реакція йшла, як треба. Каталізатор той, хоч і невеликий, в одній руці можна донести, але коштує чи не стільки, скільки й увесь комбінат. Бо з платини. Зроблений у формі густої сітки. Рулончиком згорнутий, сіренький на колір - такий непоказний, а мільйони!… Ну, охорони нагнали - сила. Всіх зайвих вимели подалі від того місця, куди „драгметал” припаювати мали, приготувались, обернулись… Платини немає! Тільки-но на столику лежала, а нема! Як корова язиком злизала!

Ну, тут тривога! Міліція, КДБ, начальство одне, друге, третє: в погонах, у цивільному, з лампасами, без лампасів, з матюками і через „будь ласка”, на „ти” і по імені та по-батькові, свої, чужі… В місто не в’їхати і не виїхати - на всіх дорогах солдати машини трусять, поїзди перевіряють! У городі - кошмар! По хатах ходять, по підвалах повзають, горища прочісують і з собаками, і з якимись приладдями, що на підсаку схожі, тільки без сітки. За три дні всіх самогонщиків повивели, усе що за півроку було вкрадено, знайшли. Всіх малолітніх повій переполохали. Всіх гулящих чоловіків додому повернули, а платини немає… Будова стоїть, строки підпирають… Люди на власні очі бачили, як великий начальник зловив посеред будови нашого начальника, встромив йому під ніс дві дулі і закричав: "Ось ти у мене матимеш, а не Гертруду!”

Що таке ота Гертруда, чи хто така, Косупа так і не втямив, але думає, що так дочку великого начальника звать, а наш, місцевий, видать до неї сватався, щоб мати в столиці тестя. Не повезло чоловіку через оту платину!

Ну, колотило отак усіх з тиждень і нічого! Нема платини! Тоді позвали усіх будівельників, і найбільший начальник чесно сказав:

- Отак, люди добрі, другого каталізатора нам не дадуть, доки цього не знайдемо. Рано чи пізно випливе: кордони перекриті, армія піднята в ружжо, міліція не спить, решта організацій теж на посту. Тому коли знайдуть, матиме злодій по статті 86-прім УК УРСР до п'ятнадцяти років, а може, й розстріл із конфіскацією. Одна надія, якщо сам зголоситься, тоді суд врахує чистосердечне покаяння.

Тут з залу й кажуть:

- Оце тільки й розговорів, що платина, платина, а ніхто не знає, як вона виглядає. Усе секрети від людей роблять. Так ви її й до комунізму не знайдете!

Інший начальник, мовчазний такий, головою покивав і пояснює:

- Така, вроді сітки, сіренька з півметра завширшки і в рулончик скручена.

І раптом наш земляк, малахольний Косупа і каже:

- А як людина оту вашу платину случайно взяла, по непорозумінню, то як?

У президії очі на лоба:

- Як це по „непорозумінню”? Ви що, дурнів з нас робите? Десять мільйонів по недорозумінню? Покажіть нам такого ідіота!

А Косупа своє:

- Ну, наприклад, на клітки з кроликами…

Начальство вже збиралося Косупі виписати десять діб за образу власті, аж тут товариш із КДБ, місцевий, з області, рукою начальників зупинив і спокійно каже:

- Так куди, ви кажете, платинову сітку збиралися пристосувати?

- Та на клітки з кроликами, - чисто сердечно визнав кобиздохівець. - Я ж вам пояснюю: взяв по недорозумєнію. Йду, дивлюся: лежить - якраз по розмірам. І колір підходящий… Ну, я і взяв.

У таку геніально просту технологію „викрадення віку по-радянському” слідчі органи повірити так і