Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
Ну от, приїхала Її Величність до нашої області на півдня. Що їй там уже показували, то не нашого розуму справа, на це інші люди є. Але повели її так, між іншим, на п’ятнадцять хвилин за розкладом візиту, до старовинної церкви. Королева церкву оглянула, пару слів сказала і вже до машини йде. Коли глядь - за огорожею церковною, трохи віддалік, у садочку такий будиночок стоїть - чималенький і в жовте пофарбований.
- А що там у вас? - питає.
Особи з супроводу отетеріли. Бо там містився специфічний заклад, який у народі „дурдомом” кличуть, а за документами: „Психоневрологічною клінікою імені академіка Телепні”.
Сяк-так пояснили, що то, мовляв, одна з найкращих у регіоні лікарень (яка саме, промовчали) і що вона, як і вся наша радянська медицина, поєднує високу якість обслуговування з абсолютною його безкоштовністю.
Краще би збрехали! Бо у тих монархів дурна звичка є: їх хлібом не годуй, а дай відвідати лікувальний заклад і виявити своє милосердя. Королевин дід, кажуть (теж король, що характерно), навіть у тифозні бараки ходив. Що то забобони! І в онуки ті ж заскоки: „Я туди хочу!”
Ну що ти з нею зробиш! Скажеш: „Ні!” - одразу їхня, жовта, як наш обласний дурдом, преса здійме ґвалт, що у цій лікарні „дисидентів” тримають. А покажеш без ґрунтовної підготовки зарубіжним товаришам нашу найдешевшу, бо безкоштовну медицину, сам, чого доброго, у тому будинку опинишся… Після розносу в начальства. З непідробленим діагнозом, що характерно, у палаті з гратами на вікнах!
Ризикнули. Повели королеву в психоневрологію найдовшою дорогою, забиваючи, принагідно, голову красою навколишньої природи. А навпростець - через дірку в паркані - гінця послали, щоби попередив. Влітає цей посланець недоброї волі до кабінету головного лікаря і кричить:
- Хворих під ковдри, недопалки під ліжка, сортири на замок! Швидше, бо вже ведуть… З-за кордону!
Головлікар у відпустці був. Замість нього в кабінеті розташувався з усіма вигодами його заступник - отой кобиздохівський Соловей. І начальство, і гості заявилися дуже недоречно. До Солов’я далекий родич приїхав із Кобиздохівки, і вони якраз міркували - як родичеву телицю до медінституту проштовхнути, бо дівка хоч і при фактурі, але дурна, як сто пудів вовни. Однак, із себе нічого, ба навіть гарна…
Це навіть на тому фото було видно, що його земляк із собою прихопив. Соловей йому діло каже:
- Ти її краще заміж видай і то чимдуж. Все’ дно вчитися не буде. Зате переґвалтує в інституті всіх, хто в „бруках” (це так по-кобиздохівськи штани прозиваються). А це вже, шо не кажи, розпуста. Або по-вченому - розврат.
А земляк, він хоч і сам не дуже щоб мудрий, але вченого слова не злякався. І Солов’ю у відповідь навстріч:
- А ти думаєш, чого я її сюди пхаю? Сто років мені той диплом снився! Нам не доктора в хаті зі старою тра’, а зятя. Бо у нас у Кобиздохівці від оцієї от, шо на карточці, не те шо хлопці - колгоспний бугай у шелюги ховається.
- Проблєма! - погодився Соловей. - Перевелися, знацця, бугаї у Кобиздохівці. Наливай! Будемо пити за поліпшення породи. Великої рогатої… і безрогої теж.
І так же все добре котилось, а тут залітає отой дурко задиханий і кричить:
- Ведуть!… З-за бугра!… Бігом!…
Тьху на нього! А якби самогонка не в те горло пішла? Це б якого пожару наробили!
Ну, часу, звичайно, обмаль. Соловей кобиздохівський самограй - до сейфу, ковбасу домашню, сало - до сейфу, французького одеколону ковтнув, щоби запах перебити. Історії хвороб на столі розкидав, мовляв, робота кипить, а відвідувачі вже на порозі.
- Оце, - каже перекладач, - Її Величність королева така-то.
- Ясно, - каже Соловей, котрий вже повернув себе у професійні рамки, - Дуже приємно. Давно це у вас?
Перекладач вдавився перекладом. А Соловей гне далі:
- Не хвилюйтеся, перекладіть, що у нас це добро лікують. От вчора якраз президента Картера виписали, і з вашою королевою дамо ради.
Ради довелося давати начальнику облздороввідділу, який грюкнувся непритомний на підлогу. Її Величність, навпаки, довго сміялися, коли їм все це переклали. Навіть руку на прощання простягли. Для цілування. І Соловей, хоча й був спантеличений, але приклався. Губами. А не потис, як деякі з Політбюро робили.
Не допомогло. Виперли в Кобиздохівку. Соловей, правда, їм казав:
- А звідки б я знав, що вона не наша королева? Якби на ній корона була…
І слухати не стали. От і сидів Соловей на батьківщині, ловлячи рибу і лікуючи місцеве начальство від наслідків злісних перепоїв, ускладнених надмірністю закусок. Більше роботи у нього не було… Тому він із радістю наклацав на лікарняному бланку, що Марія Козоріз, такого-то року народження, страждає симптомами захворювання „маніа теологізмо” у нешкідливій для оточуючих формі, без видимої втрати працездатності, але з обмеженою відповідальністю. І розписався.
Марія, щоправда, поцікавилася, що то за Маня така, що від неї люди потерпають, але наш доктор її заспокоїв:
- Не бери в голову дурного більше, ніж там є. Яка тобі різниця - Маня, Шизя, Френя - один чорт. Головне, що „обмежена відповідальність”.
З тим і поїхала Марія до столиці.
А там таке сталося, що важко повірити, однак - факт. Розповідаю по порядку.
Знайшла Марія ту установу, що церквами займається. Зайшла. Випитала потрібний кабінет. Ну, її, як героїню, звичайно, без усякого - прямо пропустили, ще й двері секретарка сама відчинила і сама ж бігом по чай. Культура! Сказано - столиця!
За столом товариш сидить: чорна „трійка” і краватка такого ж
