Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Невідомо, чим би все це для нього скінчилось, якби не виплив той напівзабутий уже факт дядькового перебування у психушці. Принагідно з’ясувалося, що він там і досі на обліку, тож якщо по правилам, то працювати на „об’єкті” йому не можна було ні в якому разі. Але хто ті правила хоч коли до кінця читав? Тому посадили Косупу в машину і в супроводі групи товаришів привезли на батьківщину. Під розписку про невиїзд.

Ну, а тим, хто недоглядів, як водиться, зірочки з погон поздирали і віддали тим, хто виявив особливу старанність у пошуках вкраденого „драгметалу”.

Сітка ця, виявляється, пролежала весь час пошуків у гуртожитку в Косуповій тумбочці. Зазирнути туди ні в кого розуму не вистачило. Думали, що то тільки в анекдоті мільйони в тумбочку кладуть… Але цей факт у остаточному звіті зам’яли для ясності.

Сітку припаяли в належному місці, але в якості каталізатора їй працювати так і не довелося. Доки на будові усували дрібні конструктивні недоліки та налагоджували і переналагоджували систему синтезу ректифікації, гавкнулась і відійшла в небуття головна система - соціалістична. На розпродажу її уламків дехто непогано нажився - куди твоєму дядькові Косупі з його кроликами. Платинову сітку загнали „за бугор” у першу чергу.

Поки я описував славетні діяння земляків моїх - українців з Кобиздохівки, поки шукав місця гонористим і запальним полякам, без яких історія мого села не зовсім й історія, то й не помітив одразу, як до мене увійшов ще один древній народ. Увійшов тихо ввічливо, але з властивою йому наполегливістю. Сів на лавці і чемно запитав:

- …Перепрошуємо, скажіть, будь ласка… Ви не скажете - ви не про Кобиздохівку, випадково, пишете? А, про Кобиздохівку! То це добре.

І замовк народ, вичікуюче дивлячись на мене своїми прекрасними біблейськими очима.

Драстуйте, люди добрі! Шолом вам! Переломимо навпіл сухий корж вашої маци і нашу черству проскурку. Бо хоч і церкви у нас різні, та Бог один, як би ми його не називали…

Недарма мого українського діда охрестили Назаром, майже як оте ваше святе місто.

На протилежному від лісу кутку Кобиздохівки, якраз над Верхнім ставом є місцина, яку здавна звуть Горбками. Зараз тут незатишно - кущі та бур’ян, а колись люди жили. Не одну сотню років. Аж до літа сорок першого, котре - тисяча дев’ятсот…

Коли прийшли у наше село євреї і оселилися на Горбках, історія не зафіксувала. Напевне, дуже давно, бо ніхто й ніколи їх тут чужими не вважав. Жили собі люди за своїми віруваннями та звичаями поряд з українцями, на одній землі, під одним сонцем.

Якихось міжнаціональних непорозумінь у Кобиздохівці не було. Борони Боже! Не без того, щоби покепкувати, то правда, але крім жартів - ні-ні!… Бо гріх зневажати людину лише за те, що вона не до церкви ходить, а до синагоги, і вихідний у неї не в неділю, а в суботу.

До правил кобиздохівського етикету входило знати, бодай сяк-так, сотні зо дві слів та речень з мови сусіднього народу. З роками ідиш так переплівся з українською, що можна було не раз почути, як дядько Іван кричить на свою благовірну Мотрю:

- Кіш мір єн тухес, стара відьмо!

А його сусідка Двойра тим часом криє свою непутящу дочку на всі заставки виключно на старослов’янському діалекті з домішками татарських запозичень.

Жарти жартами, але євреям у нашій „смузі осілості” жилося важкувато, бо трикляті закони імперії забороняли їм поратися хліборобською працею, а жити з чогось треба було. І дітей годувати. А їх у кожній мазанці було стільки, що на запитання:

- Гершку, а скільки ж оце у вас дітей?

Нещасний батько починав:

- Один, два, третя, четвертий, - потім змахував руками і підсумовував: - Ой, багато!

Одні і ті ж оркестрики грали „Фрейлекс” і „Маюфес”, „Гопака” і „Польку” - в залежності від обставин, а часом, коли музиканти занадто „на грудь” брали, то шкварили українсько-єврейське попурі, з однаковою затятістю обидва народи кляли управителя і пристава, однією дорогою везли в останню путь своїх рідних, тільки за вигоном шлях на цвинтарі розходився: єврейський був праворуч, а православний ліворуч і трошки далі…

Я дуже довго не міг збагнути, чому за мої малолітні шкоди моя бабуся, українка з діда-прадіда, кляла мене „мишигіним”, аж доки, вже подорослішавши, не дізнався, що це не що інше, як єврейське „мишигоне” - навіжений.

До революції у Кобиздохівці жили не те щоб скромно, але існували певні забобони. Приміром, дуже довго не приживалися годинники. Бо до роботи будили півні, а особливо ледачих - гудок цукрозаводу. Тож справжній годинник, та ще й з зозулею в Кобиздохівці був лише один - у батюшки. І один годинникар - єврей Лейба.

Воно й непогано було Лейбі, що він один - немає конкуренції. А з іншого боку, коли годинник теж один, то як годувати сім’ю? Якщо годинник ходить добре, то це погано - хоч лягай і помирай. Коли він псується, і зозуля замість час кукати починає дурниці верзти, та ще й при попових дітях, то це добре. Лейбі є робота. Але як він зозулю до порядку призове, і вона буде те, що слід, співати, то з чого ж Лейбі жити? Га? Хто скаже?…

Отже, треба так ремонтувати, щоби годинник був, наче мала дитина після того, як її мама за шкоду лозиною потягне: ходив, як святий та божий, не так щоб і мало, але й не так щоб і довго - до наступної шкоди.

Але!… Як кажуть православні, не можна передавати куті меду, бо коли зозулю кепсько ремонтувати, то