Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

- Ото не тра було цвинтара чіпать. Тепер маємо… ще й не те буде. І Клишоногого діждетеся.

І дочекалися! І покотилося! Як не доглядали, як не ладнали шламбонів на всіх дорогах, а ящур таки виморив більшу частину і своїх, і колгоспних корів. От тоді, як це буває на круто зламах історії, люди почали шукати причини своїх невдач у подіях давно минулих. Та перш, ніж пояснити, до чого тут цвинтар, коли корови здохли і цибуля згнила, і гриби не вродили, доведеться бодай побіжно відкрити перед широким загалом кілька закритих і досі сторінок із історії польсько-кобиздохівських міжнародних стосунків.

У сусідній Польщі Кобиздохівку не дуже люблять. А може, навіть і зовсім не люблять. Бо коли про неї заходить, то ляхи кривляться. І не тільки кривляться. Десь уже за часів незалежності України в досить таки „люксусовому” ресторані посеред Варшави замовили ми з колегою Ігорем Хижняком (він теж, можна сказати, земляк, хоч і не в нашому селі народився, але по духу - справжній кобиздохівець), так ото замовили по сто грамів „Виборової” під оселедчик з цибулькою та олійкою. І що? Офіціантка нам: „Сконд, сконд панство бендзе?” А я їй: „Ми з швагром кобиздохівські!” То вона скривилась, як єврей на сало, але горілку все ж таки подала. Щоправда, не у класичній глибокій стопці, а у трьох наперстках по тридцять грамів. Так, наче ми тут зуби лікувати зібралися. А де ж, питаю, цей скурвий син, котрий оселедчик? А вона нам: „Закінчився”, - каже. Ні, ви таке чули? Оселедці у них закінчились. А бодай би до них соціалізм назад вернувся! І як їх тільки до Євросоюзу прийняли?

Хоча, з іншого боку, випадково з’ясувалося, що прізвище у тої офіціантки було Оселедчик. Магдалена Оселедчик. А ми мали замовляти „следзя”. Але хто ж знав? З іншого боку - в чомусь пані Магдалина таки мала рацію. Бо триста з гаком років тому Кобиздохівка зіграла згубно-трагічну роль для всієї польської державності. Дехто з особливо затятих патріотів з-понад Вісли переконаний, що саме в Кобиздохівці слід шукати коріння горезвісних розборів Польщі. І не тому, що там колись жеребець якомусь панові зуби копитом вибив - на ті часи то була не дивина - а виключно через ясновельможних Заглобу і Ганецького.

Про пана Ганецького я, здається, вже згадував, коли йшлося про експортний варіант української гривні, видрукуваний в хаті дядька Гилюка спеціально для негоціацій з Польщею. Як свідчать перекази, Ганецький був величенький і гладкий. А його сусіда - пан Заглоба - навпаки, дрібненький і не в коня харчі. Пан Ганецький тримав майонтек на Причепівці, а пан Заглоба сидів у хуторці за річечкою. Цей хутірець, до речі, спалив Махно в 1919 році. Хоча, є інша версія, що то Заглоба хазяйнував на Причепівці, а Ганецький ганяв за дівками на хутірці, і спалив оте обійстя не Махно у 19-му, а свої ще у 1905-му. Але суть, як я вже неодноразово зазначав, не в цьому. І не в тому, що шляхтичі регулярно бралися за чуби - хто має зафундувати наведення містка через Кобиздошку. Суть у тому, що і до сварки, і після сварки, а то й замість сварки обидва пани впивались, як чопи. Ото як до повного відключення не надеруться, то вважайте - день минув надаремне. І свій обов’язок перед Богом та королем вони недовиконали. То ж були гонорові люди! Зараз таких нема. Навіть у Польщі. Оселедець у неї скінчився!… а бодай би у твоїй Варшаві в усіх аптеках оті пігулки скінчилися, якраз тоді, коли у тебе голова заболить!

Але даруйте, відволікся!

Ну, в історію Речі Посполитої наші шляхтичі не тому встряли - бо знову ж, хто тоді не пив - а через Сейм. Верховну Раду по-їхньому, а не річку - знать треба! У тодішніх поляків такий звичай був: досить одному депутату, чи як там він у них називався, та й зара називається, посол, здається, вигукнути під час голосування: „Не позвалям!” - і все. Хоч лайся, хоч на коліна ставай, хоч погрожуй, як оце нещодавно один наш нардеп, „начистити хрюндель”, а пиши пропало, читай - не вернеться. Погорів законопроект, бо ясновельможний депутат так зване „вето” наклав.

Лапікуриха: Так усе ж таки, депутат чи посол? Ти нічого не наплутав?

Лапікура: Зара буде… Точно, посол. У нас - депутат, а у них посол.

Лапікуриха: А посол у них як?

Лапікура: Зачекай… Оце як нам із швагром не дали оселедця в ресторації „Громада”, то ми подзвонили тобі в номер і пішли втрьох серед ночі в якусь кав’ярню навпроти каву пити. Як вона називалася?

Лапікуриха: Що - кава чи кав’ярня?

Лапікура: Кав’ярня.

Лапікуриха: Чекай, десь у мене цукор звідти лишився. Ось, на пачечці написано: Амбасадор.

Лапікура: Кохана, я тебе цілую в твою світлу голівку. Так от, посол у них, поляків, прозивається амбасадор. А депутат - навпаки, посол.

Лапікуриха: Ну й плутаники твої поляки. І ти разом з ними. Давай уже про Ганецького з Заглобою.

Даю. Так от, наша кобиздохівська шляхта оце святе право старопольської демократії з першого ж дня заповажала. Не в меншій мірі, наж кобиздохівську фірмову, котра ще чотириста років тому набрала широкого розголосу в Європі. Тільки-но Заглобу з Ганецьким обрали до Сейму, як почалося! Бувало, ще не втямлять, про що йдеться, а вже горлають: „Не позвалям!” І шаблями об підлогу луплять. Особливо, як недоп’ють або нема за що похмелитися після вчорашнього. Ось чому невдовзі до видатки польської королівської казни почали вписувати таємничу фразу: „На ясновельможних послів Заглобу і Ганецького”. На випивку за казенний кошт, одне слово. Щоб так обидва набрались, аби й язики не ворушилися. Невідомо, кому спала на думку ця світла ідея, але впоювали наших земляків і перед сесією, і під час сесії, і на коня теж гарненько примочували - про всяк