Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Лапікура: Ой, не нагадуй! У мене й досі, як згадаю, як ми той детектив гнали, шлунковий сік закипає. То ж не творчість була, а знущання над авторами.

Лапікуриха: Що поробиш, дорогенький, така наша доля… І не відволікайся, будь ласка, бо головиха Катерина Третя чекає…

Лапікура: Умовила.

Катериною Третьою першу й останню в історії Кобиздохівки жінку-голову колгоспу Август Петрович Громчевський прозвав. Той, котрий директор нашої школи. А за ним і люди. Хоча серед районних керівників у цієї холери інша кликуха була - „Зарабуде”, з наголосом на останньому складі. Ото, бувало, викличе наш секретар Марчучок усіх голів колгоспів до себе, поставить завдання, мовляв, треба те-то й те-то зробить, а головне, достроково, до чергової річниці, так ті, котрі чоловіки, одразу починають умови ставити: нам би коштів, нам би добрив, нам би техніки, нам би пального… Суцільне нерозуміння політичної ситуації! А ця штрейкбрехерша одразу ляпне, як у калюжу… стрельне:

- Зара буде!

А що воно ні „зара”, ні завтра, і потім, ні взагалі НЕ БУДЕ - то вже начальству не свербить. Або забудуть, що вимагалося, або партія лінію скоригує. А як уже зовсім притисне, то можна і на несприятливі погодні умови все списати. Головне - не відмовлятися.

Ну і котилася наша „Зарабуде” з одного колгоспу в інший, мов та торба з великого горба. Бо ж вона і ініціативна, і з начальством не сперечається - і взагалі. А те, що хліб не вродив, буряк вимерз, свині передохли, а корови годяться лише на мило - так це не повезло жінці, та й край. В одному селі зарапортується - переводять у інше, їй на радість, людям на сльози.

Отож, докотилася, врешті решт, пані Зарабуде і до Кобиздохівки, де її швиденько перехрестили на Катерину Третю. Бо як тільки приїхала, як тільки з машини вийшла, як тільки на село глянула, одразу:

- А що це за будиночок такий гарненький у риштуваннях стоїть?

- А то, - кажуть наші, - житло для молодих спеціалістів. Ваш попередник будував, та трохи не встиг.

- Нічого, я добудую!

Наші дурні одразу дякувати взялися, мовляв, то чудово, бо у нас ані агрономи, ані ветеринари з міста чомусь довго не затримуються, потиняються по квартирах та по кутках - і назад у город до тата з мамою. І під теплий душ. А головиха їх одразу остудила:

- Добудую і буду в ньому жити. Ми з моїм Андрушею теж не старі.

Андруша, він же Андрій Якийсь-там - то головишин чоловік. Законний. Чим він при ній займався, за що вона йому гроші „по вєдомості” платила - писати не буду. Бо у нас серйозне наукове дослідження, а не якесь там бульварне видання з голими бабами.

Ще не встигли наші наївні дядьки від цього першого нахабства до тями прийти, аж головиха їм далі, як межи роги. Питає, чи є у селі сауна? Наші кобиздохівські пояснюють, що лазні своєї, на жаль, немає, тож з весни до осені в Кобиздошці купаються, а в холодну пору до райцентру їздять, щоп’ятниці. Головиха губи накопилила і обізвала моїх земляків темнотою, котра навіть не знає, що в лазні миються, а сауні стрес скидають. І організм чистять.

У Кобиздохівці, як відомо, організм чистили з діда-прадіда фірмовою, як для себе. Хто на звіробої настоює, а хто на сушених сливах. Проте, ділитися цим досвідом із головихою не стали. Ану ж знову почне нехорошими словами обзиватися. А вона, як та кобила, котрій шлея під хвіст потрапила:

- Отам-от, біля ставка, через дорогу від мене завтра почнемо будувати сауну.

- Та взагалі - ваш попередник на тому місці дитячий садочок планував.

- Обійдетеся! Я ж вам добра бажаю, а для цього мені здоров’я треба. І потім - ви уявляєте, який то кайф: розпаритися, а потім голячка у ставок пірнути!

Така перспектива - побачити, як розпарена головиха голячка у ставок пірне - кобиздохівським чоловікам здалася заманливою. Принаймні, ніхто не протестував. Аби баба здоров’я мала!

То вже потім дядькам дружини вдома мізки прочистили на ту головишину новацію. Причому, одним-єдиним питанням: а куди дітей подіти - як у тій пісні, під піч загнати і їсти не дати? Чи може, на жнива та посівну татка з ними вдома посидять? Відповіді не знайшлося. Але - пізно, слово було сказане, тож діло почало робитися, аж гай зашумів.

Спочатку Катерині, як вона сама казала, котеджа добудували. Потім сауну звели. Замість старого „газика” на колгоспні гроші „Волгу” купили, згодом - по дрібничці - чеські меблі, телевізор кольоровий… Люди казали - французький, але чи правда це - не знаю. Бо крім головихи і її законного телевізор той дивилися тільки гості з області.

Доки Катерина Третя гостей тішила, здоров’я поправляла та організм чистила, колгосп, як водиться, занепав. Усе, що мало вимерзнути - вимерзло, а також зогнило, засохло і здохло, або щезло з невстановлених причин у невідомому напрямку. Щоправда, мудрі мої земляки такою локальною катастрофою державного сектору сільської економіки не проймалися. Вони своє життя поправляли по-своєму. Цибулю вирощували, гриби сушили, самогонку гнали - для себе і на продаж. А також, вибачайте, потихеньку підбирали все, що в колгоспі кепсько лежало. Ну й справді, не пропадати ж добру. Особливо, коли у головихи все хазяйство з парою пішло, як у сауні.

Щоправда, оту ідилію ледь не зіпсував молодий агроном. Вискочив, пригадують люди, якраз насампочаток осені. Діти вже до школи пішли, але буряк копати ще ніхто й не збирався. Так ото, вискочив з автобуса цибатий такий, худющий і довгий, як налигач. В одній руці - магнітофон, у другій - чемоданчик, а за спиною рюкзачок із маминими пиріжками. Одне слово - молодий спеціаліст. І то навіть не з області, а з самого Києва. З Академії.

Дівчата одразу - хі-хі-хі! Новий парубок об’явився. Жених! Але Катерина Третя як побачила, то одразу сказала:

- Аякже, радійте. Отак зараз