Українська література » Сучасна проза » Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Читаємо онлайн Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
вони його тільки згадуватимуть…

Рипнувся агроном до головихи зі своїм запереченням, мовляв, усе це, що у розпорядженні написано, суперечить не тільки здоровому глузду, а й елементарним правилам техніки безпеки. І почув у відповідь:

- Партія сказала „треба”, а ти мусиш відповісти „Зара буде!”

- А як я від того вашого „зарабуде” так загримлю, що й кісток не зберуть?

- Поховаємо колгоспним коштом. Лізь!

Люди є люди. Вони не залізні. Тож агроном головисі виказав усе, що про неї думає, і про її начальство теж, чемодана в одну руку, жінку з дитиною в другу - тільки його й бачили!

Кінець правління Катерини Третьої закарбувався в пам’яті односельців набагато яскравіше, аніж, скажімо, залп „Аврори” в ніч з 25-го на 26 жовтня 1917 року за старим стилем. Бо де вона була, та „Аврора”, як вона насправді оповістила тим горезвісним холостим пострілом початок, як з’ясувалося, холостої ери в історії людства.

Зате у нас в Кобиздохівці кадрова революція відбулася без історичних фальсифікацій. Сталося це надвечір, але ще влітку. Бо хоча люди вже з роботи додому поприходили, на вулиці ще добряче було видно.

Доки трудящий клас вмивався надворі з дідівських ще цинкових рукомийників з пимпочкою, головиха та її чоловік маніжилися в сауні. Аж тут із-за лісу, де колись був полігон із шламбоном, викотилася чималенька помаранчева куля з коротким хвостиком. З моторошним свистом вона пролетіла понад луками, перетнула над самою водою ставок і врізала у цокольну частину сауни.

Гримнуло так, що чути було аж на станції Оратів. Дах сауни підняло вище тополь, покружляло і закинуло у верболози. Паровий котел разом з чоловіком головихи пожбурило на саму середину ставу. Котел вибухнув уже там і пішов на дно, а дядька хвилею винесло на берег у стані повного шоку.

Катерині Третій пощастило. Бо на момент зіткнення НЛО з сауною їй якраз прикрутило попити боржомчику, котрий стояв у холодильнику в сінях. Саме цей важелезний агрегат марки ЗІЛ, виписаний начебто для колгоспної їдальні, прийняв на себе основний удар таємничої стихії. А тому Катерину без видимих зовнішніх ушкоджень лише пересунуло на середину проїжджої частини вулиці. Проте, якщо врахувати, що вона при цьому своїм дебелим тілом зняла з петель міцні вхідні двері, а потім ще й розчахнула навстіж дубові ворота… то якісь внутрішні ушкодження по лінії здорового глузду жіночка таки отримала. Оскільки замість кинутися до власної хати тут-таки через паркан од зруйнованої сауни, головиха чомусь помчала з вереском через усе село, на той кінець Кобиздохівки, де стояло правління колгоспу. Помчала, в чому була, а була, вважайте, що ні в чому, хіба що пару дубових листочків з віника до голої спини прилипли.

Якби Ботічеллі зобачив, як наша кобиздохівська Венера стрімголов летить по селу голяка, а у неї з-під ніг розлітаються на всі боки качки, кури, коти і кози з козенятами - то він би своє уславлене полотно „Народження Венери” ніколи б не намалював. І взагалі, перейшов би виключно на натюрморти, що в перекладі, не пам’ятаю вже з якої мови, означає „випивка з закускою”. Причому, випивка би на цих картинах кількісно переважала б закусь.

А якщо врахувати, що діялося все це в часи, коли в Союзі РСР сексу не було офіційно, а щодо еротики - так кобиздохівці й слова такого не знали, то видовище голої жінки (!), керівниці колгоспу (!!), членкині КПРС (!!!) і депутатші облради (ну це вже взагалі!), що біжить вулицею, хилитаючи на всі боки видатним бюстом… одне слово, як казав з аналогічного приводу товариш Сталін „ця штука сильніша від „Фауста” Гьоте…”

З воріт і парканів хвилею падали ветерани війни та неповнолітня молодь, а з гілляк дерев і телефонних дротів - горобці. На останньому диханні Катерина Третя вибила двері власного кабінету і постала в усій красі перед комісією з ЦК партії, котра приїхала з самого Києва перевіряти готовність господарства до боротьби за високий врожай.

Вже потім один товариш зі столиці, коли прийшов до тями, пролепетав те, що думав:

- Тепер я розумію, що ці капіталісти знаходять у цьому своєму стриптизі…


Лапікуриха: Ну, знову ви, чоловіки, за своє, за глупостне. А мене більше ота куля з хвостиком цікавить - що то було?

Лапікура: Мабуть, НЛО…

Лапікуриха: Зараз як дзизну!

Лапікура: Добре-добре, без жартів. Експерти з Києва встановили, що, судячи з усього, сауну підірвала кульова блискавка - рідкісне природне явище. А в обкомі партії сказали так: ну, раз уже й природа проти цієї… будемо знімати.


Великі неприємності тривають - або „Кобиздохівка і справи польські”

Як повернули нам після отого голого марафону нашу людину в правління колгоспу, то одразу всім стало якось добре. А коли взимку випало до чорта снігу, то народ навіть зрадів, бо заповідалося на непоганий врожай. Та не встиг сніг розтанути, як пішли рясні дощі і моє древнє село перетворилося спочатку на частину суші, оточену водою, а потім уже й на архіпелаг окремих дворів, роз’єднаних струмками, потоками і баюрами.

Проте, це були навіть не квіточки. Невдовзі дощі та грунтові води розмили ще повоєнний дуст, закопаний у глухому яру, і винесли його у річку Кобиздошку. Тут уже пузом догори спливли не тільки раки й риби, а й навіть жаби. А коли вже влітку з’ясувалося, що славетна кобиздохівська цибуля погнила на корню і на додачу не вродили гриби - це при дощах! - то сільська громада збагнула: щось тут не так. Почали думати.

Хто перший вимовив це слово - „цвинтар” - зараз уже ніхто не пам’ятає. Але шляхом кореляцій і співставлень, що, зрештою, одне і те ж, я дійшов висновку, що зробив це дід Синюшко, єдиний у Кобиздохівці ветеран русько-японської війни 1904-1905 років. Старий якось, не дочекавшись пенсії від нашого міністерства оборони, написав скаргу японському імператору. Лист до Токіо, щоправда, не дійшов, але в район діда викликали і пообіцяли взяти на

Відгуки про книгу Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: