Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
Лапікуриха: А газети тоді в Польщі були?
Лапікура: Звичайно були! Бо в що ж вони тоді оселедці загортали?
Тож як тільки наші шляхтичі до Варшави на Сесію прикотять, то спочатку, звісно, до Сейму - у відрядження печатки поставити, а звідтам на Ієрусалимські Алеї (це варшавський Хрещатик) у шинок до старого Лейби - навпростець. Ото сіли - і поїхали: за погонне, коронне, загонове, бубнове, чирвове, хрестове, ну й звісно - козирне. А в Сеймі тим часом закони приймають. Спокійнісінько і без усякого там „непозваляму”.
Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Приїхали кобиздохівські пани до Варшави у черговий раз - та й бігом до корчми чортів шапками по стінах ганяти і тягати старого Лейбу за пейси, аби швидше подавав. Ну, а решта послів, евентуально, до Сейму. Бо ситуація в державі була кепська - далі нікуди. Україна повстала, Хмельницький із козаками з гармат по Львову лупить, аж у костьолах тиньк сиплеться, Військо Польське почасти посічене в капусту між Дніпром і Бугом, почасти обміняне по бартеру у кримчаків на коней. Тож порятунок один - терміново оголошувати загальну мобілізацію, або як це у поляків називається, посполите рушення. А оскільки велике панство не дуже квапилося рятувати своє королівство, так би мовити, на халяву, а ще гірше - власним коштом, то треба було, щоби Сейм відповідний закон прийняв.
Віддамо полякам належне, на відміну від наших нардепів, вони того разу не тягали один одного за петельки, не блокували трибуну і не розкидалися погрозами щодо хрюнделів. Ну, ясна річ, вважай у кожного з послів був майонтек або фольварек на Східних кресах. Так вони нашу Україну називали. Тож усе швиденько змикитили, все було, як кажуть кобиздохівські дядьки, на мазі, сенатор Ярема Вишневецький, котрий на наших землях найбільший спадок загріб, уже почав вуса підкручувати, коли - на тобі! Бабахнули двері і на порозі Сейму замалювалися обидва посли від кобиздохівського виборчого округу. І Ганецький, і Заглоба. Може, хтось із чиновників якусь частку злотих на їхню випивку собі в кишеню поклав, може Лейба того дня більш, ніж треба водою горілку розбавив - так і залишилося невідомим. Але наші лебедики міцно стояли на порозі. Хоча й без чобіт, але при шаблях. Щоправда, тримаючи при цьому один одного за комір кунтуша, бо добре похитувало. Однак, із криком: „Нє позвалям!”
Сенатор Вишневецький, що характерно, теж не пошепки пустив по залу старопольського матюка. До речі, всупереч суворому регламенту Сейму. А король, як ви розумієте, такого демократизму дозволити собі не міг. Тому він лише зблід і глянувши на п’яні писки, на яких вимальовувалася горда пиха мешканців ведмежого закуття, що на самих кресах держави, інтелігентно зронив:
- Біловезька пуща, панове посли, після вашої Кобиздохівки - то Версаль! - і пішов собі геть. Заливати горе без свідків.
Король знав, що казав. Бо як не було війни, то він або полював зубрів у білоруських хащах, або пропадав у Парижі. У нього звідтам, з Парижу, а не з лісу - теща була. Хоча невтаємничені у такі географічні тонкощі цієї суттєвості не помічали. Але мене знову не туди розігнало… Повертаємося до трагічного, я би сказав, інциденту, коли з волі п’яних кобиздохівських шляхтичів накрилося посполите рушення і в результаті козаки ляхів зі Львова вибили, а потім як почалось! - так і закінчилось. Щоправда, не одразу, а через сто п’ятдесят років. Але могутні сусіди розтягли оту Реч Посполиту на шматки, обізвавши все це бандитським словом „розбори”.
Щоправда, ми, кобиздохівські, як і вся Україна, мали з отої польської катастрофи велику дулю з лампадним маслом. Бо якщо вірити великому Тарасу, а підстав не вірити у нас нема, то і достославний гетьман Хмель, і старшина козацька перед посиденьками з москалями у Переяславі так набралися - куди тобі подвигам Ганецького і Заглоби в корчмі на Ієрусалимських Алеях. Одну тільки козацьку голову хміль не взяв - полковника Богуна. Бо не пив. І казав же він… Христом-Богом умовляв Хмельницького, між іншим, чистісінькою латиною, щоби москальські перекинчики не підслухали і не настукали в Кремль:
- Зенику, ти мені друг, але істина дорожча. З цього московського роя меду не матимеш. Самих трутнів. Ти мене послухай, я на цих монархів ще по європах надивився, коли ми з тобою і покійним Максимом Дюнкерк брали. Що їхні Луї, що оцей московський, як його там… Алєксєй Міхалич (це ж треба людині таку кликуху дати!) - одного поля ягоди. Пом’яни моє слово, гетьмане, будуть вони українців у ті свої птиці-тройки запрягати і батогами періщити.
Але ніхто його не послухав. А полковник Брюховецький ляпнув:
- Нам, - каже, - себто, всій старшині Міхалич обіцяв графів дати. Ще й гербами.
Отут наш славний лицар полковник Богун усьому зібранню скрутив аж дві дулі, порадив, куди ті герби встромити, бахнув дверима, аж пляшки на столах попадали - і гайда з балу!
А ми, дурні - в москальське ярмо.
Що ж до самих поляків, то загалом погоджуючись зі мною щодо трагічності вищезгаданого моменту для подальшої історії Польщі, сам його перебіг вони описують дещо інакше. Свого часу, ще за комуністів, у популярному тоді польському журналі „Пшекруй” (02.04.1989р. стр.23) було видрукувано сенсаційне на ту пору дослідження мого ясновельможного колеги Мечислава Чуми. Їм, полякам, комуністи теж довго пельку затуляли, але на той час вони зі своїм Лєхом Валенсою їм уже старопольську козу зробили по повній програмі. Так от, цитую:
„Ще не оплакали всіх мертвих, як Реч Посполиту почала точити нова зараза. Під час сесії Сейму Януш Радзівіл, посол, учинив на варшавській вулиці мордобій із Дзялинськими. За свій вчинок мав бути покараним, але хотів цього уникнути. Оскільки посла можна було віддати до суду виключно через рішення Сейму, то молодому Радзівілу потрібну йому послугу висвідчив посол від Упітського повіту Владислав Сіціньський. Саме він і вигукнув у присутності всіх панів послів, короля, його почту і дипломатів, котрі спеціально з’їхалися на ту сесію до Варшави, два трагічні слова
