Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

class="book">Було це чи на Різдво, чи вже на самий початок Великого Посту. Але точно, що на початку року. За отою шарпаниною навколо чергової адміністративної реформи з переділом кордонів і самі кобиздохівці, і районне начальство не зогледілися, що рік, котрий минув, був не простий - а останній. Завершальний рік чергової п’ятирічки, котру, згідно совєтських традицій, слід було закінчити достроково. А вийшло - як завжди: з запізненням і черговими боргами перед державою. Тому, коли голову Рохманчука терміново викликали в область, він навіть не став перепитувати, за що. Бо по-перше, здогадувався, а по-друге, нове керівництво в центрі запровадило новий стиль роботи - діловий і без розпатякувань. Прибути тоді-то і туди-то! І все! Старшим товаришам видніше, а ти здогадуйся. А як не здогадаєшся, то викручуйся на місці.

Головиха на прощання свого чоловіка попросила:

- Миколо, як тебе на повишеніє чи щось таке, то привези мені в подарунок годинника, того, що зараз жінки на грудях носять. А як посадять за Сашкові художества, то напиши одразу, не лінуйся. Я тобі посилку про всяк випадок уже сьогодні зберу.

В райкомі теж були не в курсі, тому супроводжував голову чоловік з органів, щоправда, член бюро. Ну, а в області, у головній хаті роздивився наш кобиздохівський, що він тут не один такий, хлопців нагнали мало не з усіх колгоспів - і зрадів, що є шанс ночувати вдома.

Спочатку всіх промаринували десь так годинки зо дві, щоб дозріли до каяття. Новий обласний вождь виявився товаришем суворим, тільки тримайся! І у наших подільських лісостепах було йому тіснувато - це відчувалося. Бо коли його перед пенсією перевели згодом до самого Чорного моря, то він там такого наробив, що всі турки півроку заїкалися. Питаєте, до чого тут турки, коли перший секретар обкому капеерес дочку заміж видавати надумався? А до того, що область не проста, а приморська, тому свайбу гуляли не в ресторації, як, скажімо, у якомусь сухопутному Чернігові, а на спеціально зафрахтованому пароплаві. І десь на третій день п’яного плавання, коли наш керівний тато добряче взяли на груди, щось відповідно бабахнуло його по голові. Він упав, встав і каже:

- Бажаю Синопську битву повторити! Міняємо курс. В Ялті почекають! Повний вперед на Стамбул! Усіх на абордаж! Помстимося за Севастополь!

Сам особисто за штурвал став - і таки поплив. І що ви собі думаєте? Якби абсолютно випадково не втрапив наш пароплав під їхнім Стамбулом на мілину, то точно перетопив би весь турецький військовий флот і на додачу - Шостий американський. А так - турецькі рятувальники зняли нашого недійшлого адмірала з борту і повернули на Батьківщину. Там йому влиндили по повній програмі і закінчив він кар’єру на одній з Дніпрових приток… капітаном драги. Було це вже за Леоніда Ілліча Брежнєва, тож можете оцінити своєрідність почуття гумору нашого генсека в той період, коли його ще ніхто не підтримував під білі рученьки, бо він ходив сам.

Але все це, наголошую, було пізніше і вже не у нас на Поділлі. А тоді, як голова Рохманчук втрапив новому „першому” під гарячу руку, було йому не до гумору і не до сміху. Бо всіх запрошених в кабінет, де засідало обкомівське бюро, почали викликати по одному, а звідти вже - хто сам виходив, хапаючись за серце, кого під руку виводять, а пару молодих голів колгоспу взагалі винесли бездиханними. Що то відсутність тренування!

Наш кобиздохівський дядько Рохманчук збагнув, що чекає на нього чергова накачка і діло це, як казали у нас в селі, не нове і нехитре. Головне - не вслухатися в усі оті дурниці, що тобі начальство каже. Нехай робить вигляд, що воно страшне, а ти, в свою чергу, прикидайся, що тобі страшно. Такий собі театр абсурду часів застою посеред „Епохи Відродження”.

Тож, коли нашого Рохманчука викликали, він сів собі на стілець і почав про своє думати. Спочатку - про те, чим його дружина пригостить, коли він їй отого годинника привезе. Потім про те, як же, врешті решт, їжачки розмножуються, а як „перший” заверещав на високих нотах, то раптом пригадалося голові його отрочество і кобиздохівські молодиці, котрі в ставку голяка купались, а він з хлопцями через очерети підглядав.

Відомий у минулих століттях австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд віддав би половину своєї професорської зарплати щоб встановити, чому це у голови Рохманчук накачка в обкому капеерес викликала саме зоофілічно-вуайєристичні асоціації. На рівні, звичайно, підсвідомості. І тут мушу констатувати, що світова наука втратила дуже багато від того факту, що докторі Фрейду і голові Рохманчуку не судилося зустрітися.

Воно би ота накачка і обійшлася, врешті решт, самою тільки суворою доганою. Проте, коли голова Рохманчук уже йшов до дверей, „перший” навздогін йому спокійно так вимовив, бо вже й викричався і кулака об стіл одбив:

- І коли ви вже у своїй Кабатні нарешті порядок наведете? Знов у вас вчора кооперацію серед дня обікрали!

Отут Рохманчука як громом прибило. Кабатня - це ж не його село, а сусіднє. Господи милосердний, так там теж колгосп „Світанок” називається, як і в Кобиздохівці! Тому, що Кабатню їм із сусіднього району прирізали разом з цією назвою колгоспу. Тому й вийшло два „Світанки”. І говорили ж не раз своєму начальству: давайте перейменуємо. А воно рогом уперлося, як той симентал:

- А нащо голову морочити, бомаги писати, нову печатку замовляти? От дасть жаба циці тому „Світанку”, що в Кабатні, так ми його до Кобиздохівки приєднаємо в статусі бригади. І ніяких тобі перейменувань!

Матінко царице небесна! Святий Миколо Спасителю разом з Георгієм Побідоносцем! За чужі гріхи, за отих недоумків кабатнянських - сувору догану записали! Оцього голова Рохманчук вже витримати не зміг, зупинився, обернувся до бюра і вигукнув:

- Так це ви мені за чужі гріхи задницю намантачили?

Кожен, хто мав справу з сінокосом, знає, що мантачка - це такий залізний брусок, яким косу оббивають - мантачать, одне слово. „Перший”, вочевидь, косу ніколи в руках не тримав, бо з усього вигуку голови Рохманчука зрозумів лише передостанній термін. Але почав наливатися кров’ю. На щастя, товариш супроводжуючий, котрий з органів, зреагував професійно