Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

А стосовно земляків моїх, то якось уже помиримося. Не чужі ж бо люди. Всі ж ми - швагери. А як що не так - то на те є моя рідна Лапікуриха, загальновизнана «почесна невістка Вінниччини». З одного боку - мудро закриває очі на мої маленькі слабкості… ну добре, добре, не тільки на маленькі. А з другого - спробував би хтось про мене лихе слово сказати в її присутності. Я йому не позаздрю!

А я зараз чхаю собі - коли заманеться, та ще й від щирого серця, аж тиньк зі стелі сиплеться. І чую у відповідь: «На здоров’я!» Чого і вам бажаю.

У кожної людини свої таргани в голові. І це нормально. Одні боністикою захоплюються - грошові знаки американського Національного Банку колекціонують. Інші „мерседеси” міняють, як циган коней. Ще хтось на базарі приторговує. А кобиздохівці вирощують земляків.

Ні, у нас в Кобиздохівці і в хаті є що людям показать, і коло хати, але найголовнішим у селі з давніх давен вважається мати по далеких усюдах земляків. Звичайно, і тут не все купи тулилося. Траплявсь і такий „соотечественник”, що хоч стій, хоч падай! Як отой мічман, котрий наших бабів аж у Скандинавію притарабанив. Або вчений телепень з інституту мовознавства, що насмілився автохтонність самої назви Кобиздохівки сумніву піддати. Але на загал кобиздохівський земляк - то те, що треба.

Оце днями прочитали ми з Лапікурихою в Інтернеті, що десь на західних землях якісь урвителі вкрали… залізничного моста через річку. За одну ніч! Розібрали, завантажили і спровадили через кордон. Ну що ми вам скажемо? Вкрасти моста - то дурне діло, бо нехитре. А от ти спробуй за одну добу такого моста побудувать! А наші кобиздохівці спромоглися. Та ще й у ті часи… Одне слово - по порядку.

Те, що за місцем свого розташування Кобиздохівка - філія раю на землі, ви, сподіваємося, вже переконалися. Та була в цьому райському розташуванні одна незручність - далеко їхати до райцентру. А до залізничної станції ще далі. Ні, якщо навпрошки через річку, а звідти на трасу, то воно ближче. Було б! Якби по тій клятій річечці не проходила межа між районами. Це ще зі старих часів повелося, коли пан Ганецький з паном Заглобою один одного за чуби брали: кому впоперек водойми сіті ставити. Бо їхні майонтки якраз по річечці межували. Ну, а як не договорилися, кому і як рибу ловити, то вже про те, як моста будувати і за чиї гроші - не було й мови. Згодом, як за царя зробили повіти, а за комуністів - райони, то в силу традиції адміністративно-територіальний поділ ішов усе по тому ж фарватеру річки Кобиздошки. І не було би проблем з переправою, якби Господь за якісь старі гріхи не подарував нам, кобиздохівським, липівських за сусідів.

Ну, те, що Липівка навіть на порядне село не тягне, то це було відомо ще за царя Панька. Бо і цибуля у них не родила, і корови молока давали не більше, ніж кози діда Синюшка. І начальство їхнє - то на п’яну голову з коня впаде, то на тверезу таке ляпне, аж енкаведе сивіло. А головне - ніколи їм не вдавалося, як то кажуть, у точку влучити. Після громадянської, як отаман Тютюнник із-за Збруча до нас зимовим походом ішов, то липівські дурні його чекістам підставили. А потім довго ображалися, що їх замість за революційну свідомість нагородити, позаписували у бандитські посібники.

А візьмемо цю війну! На всю область було тільки три партизанських загони - і всі три в лісах під Кобиздохівкою. А липівські? Не встигли німці ввійти, як вони одразу їм пам’ятника коло церкви поставили, з орлом, свастикою і написом: визволителям - вдячна Липівщанщина. І то так моцно поставили, що коли в сорок четвертому повернулись уже наші визволителі, то у них вибухівки не вистачило ту залізобетонну вдячність в повітря підняти. Нагорнули бульдозерами землі, огородили дротом, а з церкви зробили скотобазу.

Щоправда, липівські дядьки в дев’яносто першому році себе ще раз показали. Не встигла Радянському Союзу жаба циці дати, як вони отой обеліск з-під землі дістали, скотобазу ліквідували, на пам’ятнику збили свастику і відкоригували напис. Мовляв, німецьких солдатиків, що тут полягли, липівська земля прийняла… як своїх. А потім фотку до Німеччини послали їхньому канцлеру. Мовляв, на добру пам’ять, а ви, дядьку, дайте-не минайте. Ну гірші циганів, їй Бо! Але об’єднаним німцям довелося таки якусь там гуманітарну підкинути липівським зайдам. Вони ще прибіднялися: по дрібничці, по дрібничці… Нічого собі дрібничка - три вагони!

Тож, як ви зрозуміли, з такою публікою як уже мости дружби наводити, то виключно з піввіковим запізненням. Так воно й вийшло. Хоча радянська влада, на відміну від старопольської, за чуби не бралася, прості люди переходили і переїздили річечку переважно вбрід. Бо ту конструкцію, що звисала над потічком, містком не можна було назвати навіть після третьої пляшки.

Коней з возом з намулу витягати було ще сяк-так. Але коли прогресивне людство винайшло автомобіль, почалися ускладнення і навіть великі неприємності. Якось навіть розстроїлося вельми перспективне весілля, бо жених разом із боярами застряг у річці по саме кермо. А коли врешті-решт виборсалися на тверде, то з’ясувалося, що наречена таки вийшла заміж, але за іншого - того, що був у резерві. Головне - нічого з випивки і закусі не пропало. Жених теж, щоправда, недовго на стінку ліз, бо дуже вдало одружився на старшій дружці. Але не всі житейські історії закінчувалися так благополучно. Бо скажімо, якщо клята негода заносить аж у річку Рось труну з одним столичним земляком, котрий заповів поховати себе на старому дідівському цвинтарі, то це вже, знаєте, на голову не налазить. Наші, кобиздохівські, хоча й з гумором на вась-вась і загалом не забобонні, але ж покійника вимочувати - то вам не коноплі.