Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

жених був високий, незграбний, товстий, світловолосий, білий аж до синяви й намагався розважати мене розмовами про майорати, якими він володів у габсбурзьких країнах імперії, але по-італійськи говорив зі смішним тірольським акцентом. Я почала передражнювати його вимову і з тим же самим акцентом запевняла його, що його присутність необхідна в майоратах, якими він володіє в габсбурзьких країнах імперії. Німецький герцоґ виїхав, зачеплений за живе. Маркіза обсипала мене пестощами й, щоб ще певніше затримати мене в Монте-Салерно, наказала зробити всі ті чудові речі, якими ти так захоплювався.

— І їй це справді винятково добре вдалося! — вигукнув я. — Цей чудовий палац слушно може бути названий земним раєм.

Від цих слів принцеса обурено підвелася й сказала:

— Синьйоре Роматі, я вже просила тебе, щоб ти не вживав цього слова, — після чого почала сміятися, але якимось страшним і судомним сміхом, весь час повторюючи: — так… раєм… земним раєм… знайшов про що говорити… про рай.

Ця сцена почала робитися прикрою; врешті-решт принцеса зробилася дивно суворою і, грізно на мене глянувши, звеліла мені слідувати за нею.

Вона відчинила двері, і ми опинилися у великому підземеллі, в глибині якого поблискувало немовби срібне озеро, яке насправді було зі ртуті. Принцеса сплеснула долонями, і я побачив човен, керований жовтим карликом. Ми сіли в човен, і лише тоді я побачив, що карлик має обличчя із золота, діамантові очі й коралові уста. Одне слово, це був автомат, який за допомогою маленьких весел надзвичайно вправно різав ртутні хвилі, женучи човен вперед. Цей нового роду перевізник вийшов з нами біля підніжжя скелі, яка розкрилася, і ми знову увійшли до підземелля, де тисячі інших автоматів представили нам найдивовижніше видовище. Павичі розпускали хвости, усіяні коштовними каменями, папуги зі смарагдовими перами літали над нашими головами, негри з чорного дерева приносили в золотих полумисках вишні з рубінів і виноград з сапфірів — незліченні кількості найдивовижніших предметів наповнювали ці чудесні склепіння, яких не можна було охопити поглядом.

І тоді, сам не знаю чому, в мене знову прокинулося бажання повторити те нещасне порівняння про рай, аби переконатися, яке враження це слово тепер справить на принцесу. Тож, піддавшись недоречній цікавості, я сказав:

— І справді, можна сказати, що ти, синьйоро, володієш раєм на землі.

Проте принцеса щонайпривітніше мені посміхнулася й сказала:

— Щоб ти краще міг судити про всі задоволення, які пропонує ця садиба, я познайомлю тебе з частиною моїх слуг.

З цими словами вона вийняла золотий ключик з-за пояса й відімкнула величезну скриню, покриту чорним оксамитом зі срібними оздобами. Коли віко відскочило, я побачив, як звідти виходить кістяк і наближається до мене в грізній позі. Я вихопив шпагу, але кістяк, відірвавши собі ліву руку, використав її замість зброї і розлючено напав на мене. Я досить добре захищався, але тут зі скрині виліз другий кістяк, виламав ребро у першого й з усіх сил ударив мене ним по голові. Я схопив його за шию, але він обхопив мене кістлявими руками й хотів повалити на землю. Нарешті я зумів позбутися його, але тут третій кістяк виповз зі скрині й приєднався до перших двох. За ним з’явилися три інші. Тоді, не маючи надій перемогти в такій нерівній боротьбі, я впав на коліна перед принцесою і почав благати про милосердя.

Принцеса наказала кістякам повернутися в скриню, після чого сказала:

— Пам’ятай, Роматі, щоб ніколи в житті не забував того, що тут бачив.

І в ту ж мить вона стиснула мені руку, я відчув, як мене щось обпекло аж до кісток, і зомлів.

Не знаю, як довго я залишався в такому стані; врешті-решт пробудився й почув десь неподалік побожні співи. Я виявив, що лежу серед великих руїн; хотів із них вибратися й опинився на внутрішньому подвір’ї, де побачив каплицю й монахів, які співали утреню. Скінчивши молитви, пріор запросив мене до своєї келії. Я пішов за ним і, намагаючись якось оговтатись, розповів йому все, що я бачив цієї ночі. Коли я закінчив свою розповідь, пріор сказав:

— Сину мій, а ти не дивився, принцеса не залишила в тебе на руці якихось слідів?

Я підкотив рукав — і справді побачив, що рука обпечена, а на ній відбиток п’яти пальців принцеси.

Тоді пріор відкрив скриньку, що стояла біля його ліжка, і вийняв з неї старий пергамент.

— Ось, — сказав він, — булла про наше заснування; можливо, вона пояснить тобі твої сьогоднішні пригоди.

Я розгорнув пергамент і прочитав:

Року Божого 1503, в дев’ятий рік панування Фрідріха, короля Неаполя і Сицилії, Ельфріда Монте-Салерно, посунувши безбожність свою до крайніх меж, голосно хвалилася, що володіє справжнім раєм, і виразно зреклася того, який чекає нас у житті вічному. Тим часом однієї ночі з четверга на Велику П’ятницю землетрус поглинув її палац, руїни якого стали пекельною садибою, яку сатана, ворог роду людського, населив сонмом злих духів, які непокоїли й досі ще непокоять тисячами оман тих, хто насмілюється наближатися до Монте-Салерно, і навіть побожних християн, які живуть у тих околицях. З цієї причини ми, Пій III, слуга слуг Божих і т. д., даємо дозвіл закласти каплицю в самій середині згаданих руїн…

Я вже не пам’ятаю кінця булли, пам’ятаю тільки, як пріор запевнив мене, що наслання стали тепер значно рідшими, але часом все одно трапляються, особливо вночі з четверга на Велику П’ятницю. Водночас він порадив мені, аби я замовив відслужити кільканадцять мес за душу принцеси й сам їх вислухав. Я пішов за його порадою, а потім вирушив у дальшу подорож, але пам’ять про ту нещасну ніч, залишила у мене неясне враження, якого я не можу позбутися. Ще й рука постійно мені докучає.

Тут я перервав ватажка, сказавши, що переглядав у кабаліста оповідання Хаппеліуса і знайшов там пригоду, яка дуже нагадує цю.

— Цілком може бути, — сказав ватажок, — що Роматі узяв свою історію з тієї книжки або й узагалі вигадав її. Однак його розповідь ще більше посилила у мене жагу подорожей, а особливо надію самому пережити такі ж незвичайні пригоди, що, зрештою, так і залишилось надією. Але така вже сила вражень, отриманих у молодому віці, що ті марення надовго закручують голову, і я так ніколи й не зміг повністю їх позбутися.

— Сеньйор Пандесовна, — сказав я на це, — чи ж не ти сам дав мені зрозуміти, що