Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

зморшки в кутиках очей, навіть коли не дивиться в дзеркало. Це тепер по мені починає ставити свої знаки старість — так вона собі думає і тихо зітхає, бо відчуває страх перед старістю, так само, як його й інші відчувають. І страх перед своїм тілом —' слабким і немічним, бо потім його буде так важко впізнавати. Ще мине багато років, і вона розглядатиме фотографії зі своєї молодості й не знатиме, яка вона справжня: чи та, що була тоді, чи та, яка зараз. І стане дивно: скільки можна так мінятися, і куди можна так мінятися, і навіщо, бо у ній ще так багато всього залишилося від дівчинки, що бігала босоніж по калюжах, збирала повні пригорщі вишневого цвіту, який потім висипала собі на голову, уявляючи себе нареченою, каталася зайцем у автобусах, не думаючи про те, що це недобре, тому що це просто було смішно, каталася в метро, виходячи на кожній станції, бо їй хотілося побувати на кожній. І тепер, здається, так мало змінилося, і вона досі не знає, що таке життєва мудрість і як це — бути мудрою. І коли думає про це, тихішає.

Часом їй здається, що вона не встигне віддати те, що має віддати. Або не навчиться, і це ще гірше. Тоді вона починає тужити, як тужать люди, коли мають великий тягар під серцем, — тихо. Одягає шовкову блузку з глибоким вирізом. Шовк облягає тіло, прилипає до шкіри, стає таким, як шкіра, і Дарині здається, що вона накидає кожушок, розшитий листям на голе тіло. І що вона не має шкіри чи, може, вона вся стає така, як шкіра. Виходить на безлюдну вулицю і слухає свої кроки — каблучки стукотять об асфальт. Застібає кожушок на всі ґудзики, але все одно біла смуга шкіри залишається відкритою. Накрапає дрібний дощик, шкіра й волосся починають пахнути інакше. Цей запах нагадує подорожі, пригоди та людську самотність. І тепер вона нічого не знає. Дні змінюють ночі, ранки вагітніють вечорами, зими розроджуються веснами. І час так швидко перетікає крізь пальці, що від нього нічого не залишається. Ні порошинки. Десь починаються війни, розриваються бомби, помирають поранені чоловіки, і жінки голосять над ними, кричать мовами, яких Дарина ніколи не почує і не вивчить. Але це далеко, а біля неї тут лише тиша, німа й густа. Може, у її житті й не буде воєн, і не буде ніяких катастроф. Не розбиватимуться літаки, не тонутимуть кораблі. А як стріляють із пістолета, і як стікає кров по скроні, як ґвалтують жінок, вона бачитиме тільки у фільмах. І усвідомлення того, що такі речі відбуваються насправді, відходитиме кудись далеко — за межу страху. Бо коли думати про такі речі як про реальні, стає тоскно й хочеться вити, як виють собаки на місяць. І біля неї знову залишається тільки тиша, густа й пахуча, її можна різати ножем, як масло, і намащувати на хліб. Залишайся зі мною, тише, залишайся зі мною тихо.

І тепер уже зовсім мало залишилось дізнатися про світ. Двері будинків зачиняються та відчиняються, люди вислизають надвір, шмигають усередину. З ними щось відбувається — і тоді, коли вони поспішають кудись, і коли неспішно повертаються додому. Дарина ріже дні на кольорові шматочки й напихає ними кишені. Вони всі такі подібні й такі схожі один на одного. Двері відчиняються та зачиняються. А коли за дверима нікого немає, тоді починаєш чекати дорогих гостей.

Вона почала забувати — забувала усе швидко й майже безболісно. Зі світу почали зникати деякі речі, бо вона не могла згадати, як вони називаються. їх ставало все менше й менше, хоча згодом вона перестала це помічати, бо забувала, чого біля неї вже немає.

Почали зникати назви вулиць, а міста ставали безіменними. Потім вона перестала читати книжки, бо позабувала деякі літери, і не могла відтворити слів, а ті слова, які ще можна було прочитати, нічого їй не говорили, бо їхні значення вона забула. Потім почали стиратися спогади, і всередині неї не залишилося нічого такого, до чого вона могла би звернутися, коли їй ставало беззахисно, втомлено чи зайво. їй не хотілося їсти — бо вона не знала, навіщо це потрібно. Почуття голоду для неї нічого не означало, а те млосне відчуття в шлунку просто асоціювалося їй з чимось тужним. Тужити вона ще вміла й, здається, знала, що таке туга. Але невдовзі вже навіть не знала про те, що тужить. Одного ранку вона прокинулася і не могла зрозуміти, хто вона. Не знала свого імені, зрештою, уже й не знала, що таке ім'я і що означає його носити. Було порожньо та спокійно, надворі вже світало, і слабе світло просочувалося через важкі штори. Вона розплющила очі — дуже широко, щоб увібрати ними частинки світла. їй здавалося, що вона щось знає про світло, але не могла згадати, що саме. Підняла руку й почала її роздивлятися проти світла. Рука була біла та прозора, прожилки були такого кольору, як небо у похмурий осінній день. Двері скрипнули, приглушені голоси — за ними мама напевно ще спить тату не треба її будити вона ж не говоритиме мама не розуміє що у неї питають. Вона звелася на ліктях, потім опустила босі ноги на долівку — підлога холодна й гладенька — вона йде навшпиньки до штор, бо за ними те, що сліпить їй очі, від чого руки світяться. Відхиляє штору — підвіконня так низько, що їй треба лише трохи напружитись, щоб вилізти на нього. Відчиняє віконницю і стає на повний зріст у світловому просвіті. Усміхається, вітер розвіває їй волосся, люди унизу маленькі й круглі. Вона пам'ятає, що це люди, тільки не знає, хто вони та чим займаються, їй ще здається, що вони нібито живуть, тільки не знає, як саме це треба робити. Вона не пам'ятає, чи має щось спільне з ними.

Не знає, чи була кимось, не знає навіщо кимось бути, і не знає, що з нею тепер. Знову усміхається, і робить лівою ногою крок уперед, мацає обережно босими пальцями повітряну подушку, знаходить твердіше місце і опускає туди всю ступню. Потім ставить поруч другу ногу й обережно причиняє за собою віконницю. Повітряна подушка кругляста, наче м'яч, тепла