Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

підбадьорливо посміхався, дивлячися на те, як я збентежено поглядаю на сіль на підлозі й бурмочу щось на зразок: «О, це дуже важко — навчитися пити текілу, бо ця сіль постійно в мене сипеться. А можна я питиму її інакше, без солі?» Але на це моє питання ніхто не відповідав, мабуть, воно було справді безглузде. Навіть журналіст С. уперто вдавав, що нічого не чує, тільки посміхався — трохи поблажливо, переконавшись у тому, що з такими серйозними напоями я не можу собі дати ради, може, краще пити щось інше, але пива ми сьогодні не п'ємо й нічого іншого теж не п'ємо. Він не спитав, чому в мене так тремтять руки — йому не було це цікаво, хоча, мабуть, він цього не помітив. А потім я почала знічев'я роздивлятися рибок в акваріумі й, здається, побачила серед них золоту рибку і зраділа. Якби вона могла здійснювати бажання, я попросила б у неї, щоб мене тут зараз не було. І не тільки тому, що я розсипала так багато чужої солі на чужу підлогу. Просто мені тут дуже незатишно. Господар розповідає про те, який саме він купує бензин, хоча його машину доведеться все одно міняти, так що бензин потім буде інший, і воно все так багато коштує. Рудий здоровега із сережкою-півмісяцем у лівому вусі розповідає про блондиночку, яку взяли секретаркою до них в офіс, і що він би не проти до неї підкотитися. Молодик, якого всі називають Петрусь, намагається залицятися до чорнявої красуні Магди та ніяк не може звернути на себе її увагу. Журналіст С. також намагається звернути на себе увагу Петруся: «Слухай, Петрусю, зателефонуй до мене, як матимеш час», — декілька разів гукає він через стіл. Але Петрусь явно не чує, займаючися важливішою справою зваблення Магди, поки що досить безуспішно. Нарешті він зіжмакує декілька серветок і кидає їх через стіл прямо у виріз її блузки. Магда червоніє, від чого стає ще красивішою, зім'яті серветки у вирізі її чорної блузки нагадують білу троянду, і питає в Петруся тоненьким голоском, нащо він так недобре жартує і чи, на його думку, це мало бути смішно. Задоволений Петрусь щось відповідає стишеним голосом, цього я не чую, зрештою, я цього й не хочу чути, бо в мене дуже тремтять руки, я не можу втримати склянку в руках, і ще встигаю опустити її на стіл. Адже я не можу дозволити собі розбити склянку, після того як порозсипала стільки солі. І тільки хочу, щоб мене тут зараз не було. Тому коли зараз я розсипаю цукор, мені одразу згадується ця розсипана сіль і стає маркотно на душі. Особливо якщо знову все воно буде так, як є, а потім, коли вночі знову снитимуться мурахи, буде ще маркотніше.

Або той павук, який узяв собі за звичку сидіти біля мого комп'ютера, не захоче нарешті піти собі плести свої сіті десь-інде. Тому що він заважає мені писати, коли тягне свою сітку над клавіатурою, тільки я не хочу вбивати цього павука, тому що взагалі не хочу нікого ніколи вбивати. Ні в який спосіб. Ні словом, ні ділом, ні свідомо, ні несвідомо, ні в думці, ні в помислі.

Потім я вислизнула крізь скляні двері на терасу. Журналіст С. приєднався до Петруся, і вони почали вдвох залицятися до чорнявої Магди. Хоча у Петруся це виходило краще. Бо журналіст С. одразу почав хвалитися Магді своєю останньою статтею про глобалізацію та перспективи Східної Европи. «Ми повинні залишатися самі собою, тому що вони нас задушать», — кричить він Магді прямо на вухо. На терасі стоять рядком горщики з різними квітами. Жодні з них не пахнуть. Я спускаюся східцями в сад. Тут теж багато усяких трав і кущів — у них добре гратись у піжмурки. Тільки треба встигнути, поки той, хто жмуриться, прокаже лічилку, і знайти найкращу хованку. Коблик, коблик, заховайся добре, бо як дід надійде, то сорочку порве... Я завжди боялася саме цих слів «сорочку порве», і серце в мене тьохкало, і мені хотілося припасти до землі, прирости до неї, і мене тоді не буде видно, бо це вже буду не я, а хтось інший. Може, це просто трава так росте, і я також стаю травою. Починаю рости як трава. Земля пахне густо й земляно, так пахне у київському метро в найглибших тунелях. Навіть коли я дуже далеко, я часто згадую цей запах. І від цього запаху глибокої землі мені хочеться тихо плакати. Грядки облямовує шовкова трава — я знаю, що на цих травинках добре свистіти — тільки треба добре натягнути травинку — вона тягнеться, як шовк, але тільки-но смикнеш сильніше, одразу рветься. Тому з нею треба бути дуже обережним. Я свищу й згадую казку про луку, засаджену шовковою травою, а на цю луку внадився дикий огир, і щоночі її столочував, а сини, яких батько посилав вартувати,. ніяк не могли його вистежити, бо огир насилав на них міцний сон. «О, нарешті я тебе знайшов,» — чую за собою голос журналіста С. «Що ти тут такого набачила?» Я набачила дуже багато гарних речей, але розповідати про них журналістові С. — справа марудна і не варта зусиль. Зрештою, він не почне зараз нюхати землю тільки тому, що я скажу йому, що знайшла запах, за яким дуже скучила, і так пахне в київському метро, і мені подобається, як пахне земля. Тому я відповідаю тільки: «Мені дуже подобається їхній сад. І ця трава така гарна. У нас її називають шовкова трава». Журналіст С, як завжди, поблажливо киває головою та посміхається, кажучи, що не знає, як у них називається ця трава, бо він узагалі мало що знає про трави. А я знаю, що він хоче затягнути мене в ліжко і майже впевнений, що йому незабаром пощастить це зробити, і що я не зможу встояти перед його чоловічими чарами та приторним запахом псевдофранцузької туалетної води. Я не знаю, чи дійсно йому це вдасться, хіба шо мені буде так погано, що нічого іншого не залишиться, хоча насправді щось інше завжди залишається, тільки часом просто не видно нічого. І зрештою, не може бути аж так погано, щоб довелося шукати розради у ліжку журналіста С. «Тобі подобається тут? Ти так раптово зникла чомусь. Ходімо, вип'ємо удвох. Там ще є текіла».