Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш
Дерево далі ходить по вулицях, придивляючися до людей. Воно збирає їхні історії та ховає їх між листям.
Немолода жінка з тілом і рухами дівчинки повільно блукає по вулицях міста. Вона йде повільно, роззираючися навколо, зупиняючись перед цікавими вітринами. У неї наївні очі, і тому обличчя також здається дитячим, попри сітку зморщок, якими його позначив час. Вона зупиняється, щоб подивитися на жонглера з яскраво-червоними щоками й носом; він жонглює помаранчами, схожими на маленькі жовтогарячі сонця. Немолодій жінці подобається жонглер і подобаються сонця, якими він бавиться і бавить нечисленних глядачів, і вона заливається дзвінким лунким сміхом чотирнадцятилітньої дівчинки. І жонглер також усміхається, і жовтогарячі сонця починають літати в повітрі ще швидше. І це для неї він так старається, і вона посилає йому повітряний поцілунок, і думає, що він їй подобається. Потім вона простує далі, оточивши себе огорожею спогадів, і вже майже не заглядає у вітрини, бо в неї смутніють очі. Коли вона приходить додому, варить собі каву, наливає її у легеньку, майже прозору, філіжанку та, відпиваючи каву маленькими ковтками, ходить по-своєму мовчазному помешканні, придивляючись і принюхуючись до нього. На кухні в неї пахне свіжозвареною лаваццою, у кімнатах пахне книжками, а в передпокої — липовим цвітом. Це все має значення — пам'ять смаків і запахів, пам'ять дотиків, пам'ять очей і вух — все воно залишається всередині, канати, мотузки, шнурки пам'яті, які прикріплені до чогось іще важливішого. Часом вони обриваються, і тоді стає сліпо. Дуже сліпо довкола. Вона так багато про що пам'ятає, що часом їй здається, що може ділитися своєю пам'яттю, своїм уже пережитим життям, вона може відламувати свій час шматочками й роздавати перехожим на вулицях і їй його не шкода. їй тепер нічого ні для кого не шкода. Вона, як переповнений глек, їй уже не потрібно в себе нічого вміщати, але все одно в неї ще все наливається. І вона може казати всім: «Пийте з мене.» Може роздавати себе. Вона вкотре переходить коротку дорогу з кімнати до кухні, з кухні до кімнати, і зовсім не відчуває, що тримає в руці порожню філіжанку з-під кави, і не відчуває, що ходить. Вона дивується, коли дзвонить телефон, їй дивно, що тут можна почути щось іще, окрім власних кроків, думок, спогадів. І коли знімає слухавку й чує голос дочки, їй стає щемно і вона відчуває, що повертається у світ інших, і не знає, де була щойно. Дочка каже, що приїде до неї, мабуть, вже швидко, бо ще зовсім трохи залишилось роботи, у Римі так душно, так душно. Вона питає знову, чи Рим це біле місто, і, почувши ствердну відповідь, усміхається сама до себе, бо вона завжди це знала, хоча ніколи не була в Римі й, мабуть, уже не побуває; а потім розповідає, що сьогодні зранку була в тата, полляла квіти, трохи — недовго — з ним порозмовляла, потім ішла додому пішки, не хотіла їхати автобусом, це ж тільки двадцять хвилин іти й стільки всього можна побачити по дорозі й надивуватися. Дочка каже їй, що вона не повинна перевтомлюватися, і зважати на своє серце, і не пити багато кави, хоча на свіжому повітрі добре бувати, ось незабаром вона приїде, і вони всюди ходитимуть разом, гулятимуть, також ходитимуть до тата, приноси-тимуть йому квіти, тільки, мамо, я тебе прошу, я тебе дуже прошу, бережи себе. Вона кладе слухавку і ще прислухається до голосу, але коли останні його шматочки падають на підлогу й розбиваються, вона знову повертається в себе і філіжанка з-під кави застигає у неї в руці.
Ще про повернення.
І як повертатися звідси, коли звідси Повертатися нікуди? І як звідси вийти, якщо звідси немає вихоДу? І тоді залишається просто ходити по піску туди й сюди, просто чекати, бо, може, потім воно станеться, і ще не буде запізно. І ноги залишають на мокрому піску різні сліди, але хвиля змиває їх усі. І коли оглянутися назад, виявиться, що слідів уже немає. Тому невідомо, звідки ти приходиш. І ти не знаєш, куди тобі йти назад, бо не бачиш слідів. Доводиться чекати, бо ще є час. Навіть якщо не залишається слідів по жоден бік. Бо ще є вітер, який обвіває обличчя і пече сіль на щоках. Викопую ямку і складаю у неї мушлі, черепашки, обшліфовані водою камінці, тонкі водорості — це все ті скарби, які я тут знаходжу. А колись ми будували фортеці з піску та викопували навколо них рови, заповнюючи їх водою, яку приносили в пригорщах, і вода по дорозі виливалася у просвіти між пальців, але трохи її ще залишалося, і нам доводилося наносити багато жмень, і наші рови ставали повними, а фортеці укріпленими і виглядали, як справжні. І ми ніколи не поверталися на ті самі місця, бо знали, що море поховало в собі наші фортеці, забравши назад і воду, й пісок. Ми будували нові фортеці, кращі, і наші береги завжди були іншими.
І ще раз про різні повернення та не-повертання.
Часом Маркіян виходить із дому з таким виглядом, ніби не знає, чи ще повернеться сюди, чи ні. Він обводить їхню кімнату поглядом, немов хоче все запам'ятати, спиняється очима на Дари-ниному обличчі, але нічого не каже. Губи в нього кривляться дивно, це схоже на гримасу болю або на химерний усміх — людина може так усміхатись, коли їй надто багато випадає, і вона втомлюється, але знає, що змінити щось
