Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

зв'язують себе нічим — постійним простором, домом, однаковими думками, послідовністю й логічністю вчинків, їх може прив'язати до себе тільки дорога чи небо, вони так ходять, вивчаючи пил різних доріг, часом за ними ходять їхні вірні пси, або вони носять із собою щось, що залишається їм вірним, я ще не зовсім знаю, як це буває. Вони нікуди не повертаються, бо завжди йдуть уперед, і завжди приходять у те саме місто іншим шляхом, вони скрізь гості, але завжди залишаються господарями тих доріг, якими ходять.

Наступного разу Геник з'являється без попередження і приносить Дарині винограду. У Дарини якраз приступ чорної меланхолії. Вона сидить на підлозі серед розкиданих книжок і паперів і п 'є каву за кавою. На всю кімнату лунає сумна музика. «Я приніс тобі винограду», — каже Геник, намагаючися перекричати магнітофон. «Давай його сюди», — каже Дарина й відщипує ягоду з розкішного темно-фіалкового грона. «Він немитий», — каже Ґе-ник. «Це не страшно. У мене також немиті руки. Але не думаю, що я його забрудню». Геник намагається переконати Дарину, що так робити не треба, бо це шкідливо — їсти немитий виноград, бо можна захворіти, але нарешті йому набридає, і він також сідає на підлозі й слухає пісню про голубів. «Ти знаєш, що виноград шкодить онкохворим? Бо він прискорює ріст злоякісних пухлин, — питає в нього Дарина. І додає — Але мені завжди його дуже хочеться». «Ні, не знаю. А чого ти про це кажеш? Ти ж не онко-хвора?» — питає Ґеник, і голос у нього трохи міняється. «Я не знаю». «Що значить «не знаю»?» — кричить Геник, щоб перекричати голоси з магнітофона. «Тому що про це спочатку нічого невідомо. Це ж не одразу можна виявити. Спочатку воно росте в тобі, як отруйні ягоди, а потім виходить назовні, і ти про це дізнаєшся завжди запізно. I вже залишається тільки збирати ці ягоди. Хоча зовсім необов'язково, що це мусить статися саме зі мною, але може статися і зі мною. Краще слухай пісню — душа, коли вилітає, летить на схід сонця, і коли долітає, вся вона вже мокра від роси, але двері до раю зачинені. Знаєш, як це, коли дуже хочеш увійти, а двері зачинені, і не знаєш, коли їх відчинять і чи відчинять для тебе. І всі заходять, а ти стоїш збоку. І в тебе терпнуть мокрі ноги, бо ти дуже довго стоїш на одному місці.»

У снах з нами відбувається те, що не встигає відбутися насправді. Або те, що хотілось би, щоб сталося, але воно напевно не станеться. Дарина чекає снів, і часом вони приходять до неї, майже такими, якими вона їх чекала — свіжими та радісними. Дарина заварює в горнятку чай, кидає туди жовте кружальце цитрини й чекає, доки чаїнки осядуть на дно. Ложечкою виймає найбільші (часом витягує їх пальцями, коли ложечки нема напохваті). Це дивний японський чай, із чудернацькою назвою — вона визбирує не крихітні чаїнки, а справжні цурпалки, і складає їх біля себе на столі. Вони схожі на гіллячки дерева, яке росло в ній. Вона викладає з цих чаїнок людські обличчя: дві рисочки — це очі, перпендикулярно до них ще одна рисочка — це ніс, а під ним шматочок чайного листка — це повні жіночі губи, пелюстки жіночих губ. Чай кислий на смак і п'янкий. До чаю в Дарини є один цукерок із горіхом. Дарина смокче шоколад, гризе горіх, не говорить нічого, і тиша залишається тихою. За стіною відкручують кран, і чути, як шумить вода. Потім цей шум зникає, і знову залишається тільки тиша, ще тихіша, ніж досі. Дарина вбирає її у себе, як губка, стає обважнілою та заспокоюється — те, що докучало їй цілий день, десь зникає. Чи може статися те, чого дуже хочеш — якщо дуже хотіти? Дарина міцно заплющує очі й замовляє собі сон про маму. Тільки на цю ніч. І нехай він буде короткий. У сні, який таки приходить, мама дарує їй ще нерозквітлу гілочку жасмину.

Знову телефонує Ґеник — цього разу з мобільного й звідкись із міста, де дуже багато машин, отож із загального галасу Дарині ледве вдається вихоплювати його слова й розуміти їхній сенс. «Ти когось любиш?» — гукає Ґеник. «Так, звичайно», — також кричить Дарина. «Це добре. А кого?» «Різних людей, тебе, Маркіяна, маму, ше багатьох, собаку, який живе в моєму домі, тих, хто часом до мене приходить, тих, кого раптом побачу й одразу встигну полюбити, такі любові так просто не минають». «Я тобі принесу ше одну знимку, якути полюбиш, — гукає Ґеник, — там горіхи, розсипані по асфальті, і хлопець-підліток, у червоній футболці, який ними жонглює, їх у нього дуже багато, декілька десятків, і тому вони розсипаються та розстрибуються по асфальту, але всі вони не можуть розсипатися, розумієш?»

На вулиці знайшли чоловіка, що не знав, як його звати. Люди, виявляється, забувають, як їх звати, коли залишаються зовсім самотніми й ця самотність триває довго. Самотні перестають говорити, якщо їм не вистачає сили волі розмовляти самим із собою. Вони відходять кудись у себе, віддаляються від людського світу, і мова відходить від них, бо вони її більше не потребують. І вже нічого не знають про себе, окрім того, що відчувають себе живою плоттю. Ось ноги, руки, пальці на ногах і руках, шкіра зморшкувата й коричневувато-жовта, вона пахне чимось кислуватим. Так пахне старість. Своїх лиць вони не бачать, бо в них немає домівок і немає дзеркал. Вони не заглядають у блискучі вітрини крамниць, аби побачити своє відображення, бо воно зовсім їх не цікавить. І вони забувають, шо мають обличчя, і забувають, що саме за обличчям їх упізнають інші люди. А не за руками, не за пальцями на ногах і руках, не за чорною смужкою на нігті, не за шрамом на вказівному пальці, не за черевиками з відірваною підошвою. І так вони залишаються без облич, і їхні імена відклеюються від них, як погано приклеєні марки на конвертах. Шкода, що ми, коли ходимо по вулицях, не вітаємось із бездомними.

Між бровами з'являється зморшка, що не зникає. З кожним днем вона поглиблюється. Вона розгладжує чоло, хоча це не допомагає, відчуває