Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

зі сходів, або випити розчинника замість розсолу, і якщо ти п'яний, то навіть не розумітимеш, навіщо це все тобі треба, і ще й потім можна буде пошкодувати, тільки наче запізно. Але тепер ось із ним все добре, і він знов наповнений життям. Ґеник пробирається до виходу, спотикаючись об розкидані на підлозі речі, і каже, що мусить їй щось залишити, тому що рятівникам завжди треба щось залишати, це подяка за збереження життя, я користуюся життям в кредит, і мало що можу роздавати, але я маю дати тобі пам'ятку про цей вечір, каже він, і копирсається в кишенях, але нічого не знаходить, копирсається в наплічнику, але там також нічого немає. Нарешті він вирішує віддати їй коробку з-під сигар, він забирає звідти дві останні сигари й простягає коробку Дарині. На коробці написано «Ritmeester 20 livarde light». Ґеник каже, що це дуже добрі сигари, і що ця коробка їй згодиться, бо її можна використовувати як криве дзеркало. І справді, поверхня, на якій тільки-но лежали сигари, дзеркальна, і там можна побачити своє спотворене відображення. «Є лише один кут, під яким коли дивишся, зображення не спотворюється, я його знайшов, але тобі не покажу. Ти мусиш знайти його сама. Це довго шукати», — каже Ґеник і, оскільки він уже дійшов до дверей, йому не залишається нічого іншого, як зникнути за ними, залишивши Дарину зі спотвореним дзеркалом у руках і надією на те, що вона навчиться дивитись у нього так, аби бачити своє обличчя неспотвореним.

Того разу Дарина йшла по вулиці й побачила чоловіка, який біг їй назустріч босоніж, тільки по інший бік дороги. На асфальті були калюжі, і він був холодний від осені, ще можна було порізати ноги, і Дарина злякалася за того чоловіка. Але вона не встигла йому нічого сказати, бо він пробіг повз неї дуже швидко й не хотілося кричати через дорогу. І він, здавалося, нічого не бачив перед собою, і ноги в нього ледве торкалися асфальту й були білі, як молоко. Пройшовши ще трохи, вона побачила його капці з доброї свинячої шкіри, такі не всюди продають, вони дорого коштують і довго носяться, ноги у них не пріють. Це справді гарні капці, і Дарина не може зрозуміти, чи він залишив їх для когось, чи ще по них повернеться, і чому він біг на іншому боці дороги, і що тепер робити, вона також не знає, може, варто на нього зачекати. їй хочеться

на нього зачекати, щоб спитати, навіщо він так робить і що потім стається — бо якщо так бігати босоніж по міських вулицях, залишивши десь свої капці, то потім обов'язково мусить щось статися. Не може бути, щоб нічого не сталося. І він мусить знати щось таке, що і їй треба було би знати. І вона розгублено зупиняється, бо йти не хочеться, але вона не знає, скільки доведеться чекати на того чоловіка, і, може, він не повернеться. А їй так хотілося б із ним поговорити. І навіть самій розповісти йому щось своє — може, вона би розповіла, що зберігає мамині рукавиці й ніколи, мабуть, їх не одягне, і що їй страшно перекладати з місця на місце речі, які не вона поклала, і що їй страшно викидати листи, які вона отримує, бо це сліди людей, яких із нею щось пов'язує. І що в неї віднедавна перестали текти сльози з очей, коли вона плаче, тільки очі тоді дуже болять. І ще багато чого іншого. І що їй часто подобаються люди, але вона не може сказати їм, що вони їй подобаються, бо часом вона знає їх надто мало, і говорити ще ні про що, немає тих слів, якими вони можуть обмінюватися, немає мотузочків, які вони можуть кидати одне одному і так ставати ближчими. Тому залишається просто мовчати той час, який можна бути разом, це видно з очей, що ми потрібні одне одному, тільки про це ніяк сказати, і потім він нарешті мусить іти, і ми ні про що не говоримо, і не обмінюємось адресами, щоб писати листи одне одному, тому що писати нам ні про що, і прощаємось по декілька разів, і ти береш мою руку в обидві руки, бо це найбільше, що можна тут зробити, і ще декілька разів оглядаєшся, і я запам'ятовую твій чорний джемпер, старий наплічник, бо це єдине, що я можу запам'ятати. І це все тільки через страх, бо я би мала запросити тебе на каву, на пиво чи ще кудись, куди люди одне одного запрошують, коли одне одного потребують, бо інакше ми перестанемо бути цінними одне для одного, але я цього не зробила, просто не наважилась, ми увесь час не можемо наважитись на те, що треба. Тому й тепер вона боїться, що не зможе дочекатися цього чоловіка, який бігає босоніж, або злякається, що він прийде і не захоче з нею говорити. І вона сідає на тротуарі біля його капців, і почувається сторожем, і знає, що далеко не кожному є що сторожувати. І знає напевно, що мусить прочекати тут трохи, бо це чекання потрібне, потім вона звідси піде, навіть якщо й нікого не дочекається.

Загубитисягратисяпіддощем. Дарина з Маркіяном танцюють під першою теплою зливою. На Дарині полотняна напівпрозора коротка сорочка, груди розхристані. Вона стрибає по калюжах, розмахує руками й вигукує вербовая дощечка на ній сидить дівоч-ка. Дарина сідає на кладку й опускає ноги у воду — дощ крапотить по поверхні води, граючи свою мелодію. Дощику дощику перестань ми поїдем на баштан кавуни такі солодкі чорні зернята висипаються зі скибок, стиглий сік стікає по підборіддю, по руках, скрапує на поділ сорочки. Дарина вкидає сорочку прати в потік, і сік стікає між грудьми, затримується у пупку й стікає далі, де вже його не видно. Дощ змиває з її тіла сік, розмішує його з водою. Маркіян допомагає дощеві й також починає збирати сік — спочатку пальцями, потім — язиком. «Ти краще, ніж дощ», — говорить Дарина й відчуває, як у неї оновлюється та зацвітає шкіра.

Часом Геник фотографує геть усе, що бачить навколо, і тоді приносить Дарині величезні пакети свіжонадрукованих фотографій, і вони можуть годинами їх роздивлятися, і він розповідає історію кожної. Стара машинка Зінгерс,