Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

якою ніхто не користувався вже з десяток років, коток із нитками припав порохом, і Ґеник каже, що йому хотілося сфотографувати руку, яка обтрусить порохняву із котка. Пес, що несе в зубах яблуко, постмодерний хрест — дві поперечки із підйомного крана, чорне тіло Христа видно з усіх боків. Чоловіче вухо з кульчиком, жіноче вухо з дуже схожими двома кульчиками. Стара лялька, що обіперлась об смітницю та відпочиває. Сонячне небо, сфотографоване через велосипедне колесо. Півники, що проростають із пальців танцівниці. Букет квітів, які хтось забув на унітазі. Набори чорної кераміки. Свистки-півники (не квіти). Свистки-відкривачки пляшок. Остання модель мобільного телефона «Філіпс». Крихітна іконка Богородиці «Всіх скорбящих радость». Шматки різнокольорового скла. Людські руки із шрамами. Людські руки із поламаними брудними нігтями. Людські руки із набухлими фіалковими жилами. Пальці, із яких стікає молоко. Жінка, що замислилась. Жінка, якій сонце сліпить очі. Жінка, у якої одне око плаче, а друге сміється. Жінка, що грає сама із собою в шахи. Жінка, що дивиться на воду. Жінка, що розчісується. Іще багато різних жінок, чоловіків та речей.

Знову дивитися в дзеркало й не впізнавати себе. Знову намагатися зрозуміти, що ж змінилося або що не так. Очі, брови, ніс, губи — воно все не моє, я не знаю, чому я так виглядаю, я думаю про себе інакше, все має бути інакшим. Я можу багато чого розповісти про себе — тоді ви знатимете, ким я є, і це зовсім не те, що в дзеркалі, це буде так справжньо і так довершено. Дуже по-справжньому, бо треба обов'язково дізнатися про себе справжнє. Бо якщо інакше, то це недобре, так ніби відчиняєш двері в кімнату, а там нічого немає, просто ще одна глуха стіна, але знаєш, що напевно мусило щось бути, але знову тільки ця стіна й нічого. І цього нічого не треба, але замінити його більше нічим. І тоді просто обмацуєш пальцями стіну, шукаючи там тріщин, бо часом у тріщинах щось також буває, але їх немає також. Тому треба просто зачинити ці двері й ходити далі, шукаючи інших дверей, де буде те, що треба. Тільки треба вчасно це помітити, бо якщо пройти повз і не зауважити, потім уже майже не можна знайти, де це, бо дороги назад такі інакші. Я чую, як дзюрчить вода, і в мені народжуються якісь нові слова. Вихлюпуються з мене ці слова, вони стікають у мене з губ. Усе мерехтить навколо мене — це не від пива, зовсім не від того, хоча часом саме це буває головною причиною, такий шум і невпі-знання власного тіла; саме тоді можна відчути, як хитається дорога під тобою, і тоді втрачаєш упевненість, ту, яка завжди ніби є, і вже не можна нічого знати про свої кроки, ступаєш так обачно, промацуєш драглистий грунт, той, що перед тобою, все танцює, вихитується, і ти також у цьому танці поволі просуваєшся уперед, навіть якщо не знаєш, куди йдеш і навіщо тобі взагалі йти, але ти не зупиняєшся і також хитаєшся разом із дорогою, і тоді, здається, багато чого починаєш розуміти (за умови, що тобі не треба до вітру, бо надмір випитого пива мусить десь дітися, бо він чомусь завжди буває, і від цього нікуди не дінешся, і це так заважає думати), саме через те, що земля хитається й несе тебе на собі. Мої друзі, де ви, ви мене покинули, відійшли від мене, я так самотію по цій дорозі, хоча ви спочатку були зі мною, ми випили трохи пива й ми говорили спочатку про те, чого люди бояться, потім про те, чого вони шукають. Тепер за мною волочиться тільки пес, він, мабуть, також не має друзів, можливо, він їх не мав зовсім ніколи. Йому ні з ким бути, він самотньо виє на місяць, він говорить із місяцем, я не знаю, про що вони говорять. Я згадую про розп'яття з псом Ейтчісо-на — це було тоді, коли уже всі від Христа пішли, потомившися, і ніч була така холодна, він залишився сам, і спочатку йому було дуже тяжко, тому що він зовсім сам, і більше нікого немає, але потім до нього прийшов пес і ліг під хрестом, і тоді вже йому стало трохи легше. Часом так воно й буває, що коли не залишається уже зовсім нікого й нічого, тоді приходить пес. Радітимеш, коли прийде хоча б пес. Пси обступили мене, обліг мене натовп злочинців. Біля мене лише один пес, він лиже мені руки, і виляє хвостом, і, здається, любить, коли його чухають за вухом. Злочинці причаїлися поблизу, мабуть, але я їх не бачу. Може, є якийсь злочинець у мене в кишені, але зараз не час про нього думати. Поділ — погане місце для собак, вони бояться гамору й трамваїв. На Подолі я зустрічаю Собачу Матір, вона спить на лавці в парку, і біля неї сплять її шестеро псів, здається, що їх колись було більше, але тепер вони порозбігалися. Вона турбується про своїх собак, а собаки турбуються про неї. Вона живе у напіврозваленому будинку біля Байкового цвинтаря, там минають її ночі, а дні — на Подолі, зараз вона спить, пси попрокидаються, але чекатимуть, поки прокинеться Собача Мати, а тоді вже вони десь підуть шукати поживи, шукати місць, де більше осіннього сонця чи де працюють обігрівачі. Я повертаюся додому, а зі мною іде пес. Мені здається, що мушу записати свої думки, я не знаю, нащо це потрібно, але мені завжди легше, коли я їх записую. Я вмикаю комп'ютер і сідаю за стіл, біля моїх ніг лягає пес. І більше нікого тут немає. У мене в гостях пес, він сам захотів прийти до мене в гості. Сьогодні не можу писати, які у мене важкі руки, вони не потрапляють на клавіші, як вони б'ються, наздоганяючи слова, і все воно тікає від мене. Руки так болять, це така несвобода, коли так боляче рукам, я так шаленію від цього болю, тоді я знову починаю думати про те, що ми тут не назавжди, ми тільки тимчасово, так переходимо з дня у день по різних дорогах, часом вони так хитаються під нами, що ми починаємо втрачати рівновагу й падати. Тоді, коли падаю, хочу побачити небо, я тоді думаю про всіх шаленців, які любили небо, і мені добре. Я думаю про шаленців, які не