може, це зовсім не пов'язано одне з одним. Мені хотілося поговорити з нею про його вірші, тому шо мені завжди хочеться поговорити про його вірші, а жінка, яку він любить, мусить по-особливому вміти про них говорити. Зрештою, їй так само може бути приємно говорити про вірші чоловіка, який її любить. Але я одразу твердо вирішив, що не буду в неї нічого питати, якщо захоче, сама розповість. Ми пили коньяк, і я розповів їй про себе, сказав, що малюю різні речі та людей. «Ти жінок також малюєш?» — спитала вона. Мені здавалося, що, коли я сказав, що малюю людей, це значило, що жінок я малюю також. Але я подумав, що, може, вона чогось не зрозуміла, і тому підтвердив: так, я малюю жінок також. Тоді вона спитала, яку саме частину жіночого тіла мені найбільше подобається малювати. Мені здалося, що вона п'яна, однак вирішив відповідати правдиво. І сказав, що мені найбільше подобається малювати жіноче вухо, бо вухо — це найдосконаліший орган, а жіноче вухо то й поготів, хоча це було не зовсім так. Вухо нагадує людський зародок, а значить, це ніби спогад про те, якими ми були в материнській утробі. Те, що ми їх, себто вух, не бачимо, — недобре, тому їх обов'язково треба малювати. Вона дивилась так, ніби була певна, що я скажу щось подібне і що саме це й треба було сказати, а потім розсміялась і спитала тільки, чи мені так само подобається цілувати жіночі вуха. «О, так, якнайбільше», — відповів я ґречно, хоча відчув, що зашарівся і мої власні вуха паленіють. Вона сказала, що коли-небудь попросить мене намалювати її портрет, хоча якби мені захотілось поповнити свою колекцію жіночих вух, то її вуха до моїх послуг. Я не зовсім зрозумів, що вона має на увазі, але подякував. Коньяк закінчувався, і вона ставала мовчазнішою, і менше всміхалася. Потім подивилась на годинника й сказала, що їй уже час іти. Мені стало сумно, бо ми не поговорили з нею про вірші мого улюбленого поета — того, який її любить. Я спитав, чи вона любить поезію, бо мені здавалося, що цим запитанням я її ображу. Вона засміялась і сказала, що любить і поезію, і поетів, хоча найкращі поети — мертві, і що з поетами треба говорити про футбол та про дівчат, так, як з усіма, бо поети наївно вірять, що вони такі, як усі, і що для людини дуже природно бути поетом. Вона майже цитувала улюблений вірш мого улюбленого поета, тільки що написав його зовсім інший поет і цей вірш не був моїм улюбленим. І тому мені нічого іншого не залишалось, як відповісти їй перефразованим епіграфом з того ж самого вірша, автором якого був ще інший поет: «Так, а ще вони п'ють горілку», і додати, що пиття все-таки дуже зближує, тому що тоді багато речей вирішуються простіше, і малознайомі люди почуваються так, наче вони знаються давно, майже вічно, і що саме для цього вони й п'ють — щоб дійти до цього стану, і що ми з нею надто мало пили, щоб говорити про поезію. Вона знову засміялась, сказавши, що пиття або зав'язує або ж навпаки — розв'язує язика. І я сказав тоді, що це може бути будь-яка трапеза, що коли є спільний стіл, то все одно зближення відбувається, і тоді люди починають більше й краще говорити одне з одним. І потім мені здалося, що це зовсім не те, що я мав би сказати. І мені захотілося побачити себе збоку, бо стало цікаво, на що воно все схоже і чи я схожий на ідіота. Який ні фіга не тямить ні в чому. Ні фіга».
Даринині записи. Епізод 6.
Я кашляю, я так голосно і надсадно кашляю, що перехожі оглядаються на мене. Я кашляю, схопившися руками за груди й сльози бризкають у мене з очей. Я не знаю, чи можна плювати на газони — це недобре, бо краще плювати в смітник, якщо немає носовичка. Але мені також зовсім недобре. Я, здається, викашлюю з себе все, просто вивертаю себе зсередини назовні. У мене болять груди, здається, що цей біль причаївся глибоко всередині, і не хоче звідти забиратися. Тому я намагаюся його викашляти. Може, тоді мені покращає. Я мушу напитись гарячої кави. Краще було би чаю або настоянки із якоїсь трави — з пахучої липи. А потім спати й бачити солодкі сновиддя. Але я мушу пити каву, бо мені не можна тепер спати. Принаймні тут не можна спати. Цукор я розсипала, бо в мене тремтять руки над горнятком. Це противно, що вони так тремтять. Не знаю, чи це погано — розсипати цукор. Бо кажуть, що розсипати сіль — погано. Правда, я не знаю, чим це гірше. Якось я розсипала страшенно багато солі — це було тоді, коли мене вчили пити те-кілу. Треба було насипати солі на зовнішній бік долоні — над великим пальцем — там є маленька заглибника, майже непомітна. Потім цю сіль треба злизати язиком, одразу ж покласти до рота цитрину, почекати, поки сіль розчиниться у цитриновому соці, і запити це все текілою. Того разу я так і не розкуштувала смаку текіли і, здається, так і не навчилась її пити, тому що постійно розсипала сіль. Не пам'ятаю, чи тоді в мене тремтіли руки, мабуть, що так, бо вони тепер дуже часто тремтять, як листя від вітру. Пам'ятаю, що мені тричі давали склянку з текілою, і тричі я намагалась насипати сіль у заглибнику над великим пальцем, і тричі сіль розсипалась: із сільнички мені на руки, на білу скатерку, на якій її не було видно, і на підлогу. І тому я хутенько намагалася злизати сіль із руки, ковтала її — це було дуже солоно, потім зажовувала цитриною — це було дуже кисло. А потім запивала все це текілою — і це було дуже гірко. Врешті-решт, мені це набридло, і я вирішила, що більше не питиму. Мабуть, господар вирішив те саме, бо йому набридло дивитися на те, як я розсипаю сіль раз за разом. Це набридло й моєму знайомому журналістові С, який мене сюди привів, аби познайомити зі своїми друзями та навчити пити текілу. Він
