Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

у них влітку не душно, а взимку не холодно, вони не промокають, у них така грубецька підошва, з них можна не вилазити, вони наче приростають до ноги, вони наче друга шкіра, і торба ця також його, він все з нею ходить, носить там усіляку всячину, вона може служити роками, не рветься. І він це все тут залишив і пішов і, може, повернеться. Все від себе залишив, розумієш? Трохи своєї шкіри й свого тепла. Воно тут все у його теплі, розумієш?» Дарина киває головою, але з губ у неї саме зривається ідіотське питання: «А чому він один черевик залишив, він що, пішов кудись в одному?» Ґеник усміхається, так ніби чекав на це питання, і каже: «Він, напевно, хотів залишити тільки три речі, якщо він трохи містик. А може, це тільки значить, що він іще повернеться, бо якби залишив обидва черевики, уже б не повернувся». Потім вони ще пили пиво, базікали про те-се. Додому Дарина поверталася з відчуттям того, що сталося щось важливе, тільки вона ще не зовсім знає, що саме.

Думати про щось досконале, досконале за формою. Є речі, які саме цим і притягують, своєю досконалістю. Дивитися

на кристалики солі й бачити, що вони красиві. Дивитися на синє небо й бачити, що це гарний колір. І так весь час — бачити навколо багато різних речей і те, що вони гарні. Можуть бути й бридкі, але все одно гарні. Смітники можуть бути гарні. Раптом почати відчувати, що навколо багато красивого і це навіть тяжко витримувати. Ця досконалість бажана, вона притягує, бо досконала, і стає тоскно від того, що це можна тільки бачити. Не можна це все увібрати в себе, аби назавжди вистачало. Тішитися своєю переповненістю. Спокійно тішитися, тихо. Так, щоб майже не видавати цього.

Між сторінками книжок, які читаються, залишаються волосинки — вони стають непомітними закладками, які можна помітити тільки тоді, коли відкриваєш книжку і бачиш там тоненьку волосинку. Ще добре, коли вона темного кольору, тоді її помітити легше. Світлі волосинки навіть не заважають читати, здається, що літери просвічуються через них. Волосинки залишаються на столі, за яким працюєш, нагадуючи про те, що бувають події, яких не можна уникнути. Можна про це не думати й навіть абстрагуватися — затулити вуха, очі, думки профільтрувати, не звертати уваги, але все одно залишаються натяки — волосинки між книжковими сторінками та на столі.

Даринині записи. Епізод 3.

«Я мовчу, ти мовчиш, ми мовчимо. Великий світ мовчить навколо нас і тільки зрідка зацікавлено глипає в наш бік очима: що ми тепер робимо. І часом йому вдається спостерегти (чи підглянути) щось цікаве. Сьогодні він підглядає за нами у піцерії «Верітас». Для піцерії й справді непогана назва. Цікаво, кому й навіщо спало на думку так назвати піцерію.Тут затишно, тут все у синіх тонах — можливу, істина справді синя на колір, як небо, як морська вода, як інші сині речі. Офіціанти й офіціантки тут також синьоокі. До піци можна замовити токай. Настромлювати на виделку шматки крабового м'яса, креветок і слимаків, схожих на перламутрові ґудзики — вони смакують ватою і ще чимось незрозумілим, посьорбувати вино й думати, що все буде добре — навіть без відповіді на питання, що таке істина».

Даринині записи. Епізод 4.

«Пам'ятаю ті дні, коли в київських магазинах не було нічого, окрім морської капусти. Все було заставлено огидними зеленкуватими бляшанками, яких ніхто ніколи не купував. Принаймні мені не доводилося бачити жодної людини, яка вийшла би з магазину з цією консервою. А мені страхітливо хотілось козіна-ків, шпротів в олії та морозива в шоколадній глазурі. І здається, більше не хотілося зовсім нічого». Дарина записує цей фрагмент і щиро сама собі дивується: все так змінилося.

Дарина часто говорить сама із собою — коли повертається додому або коли сама вдома й не може нічого розповісти Маркіянові. Вона йде по вулиці й вивчає тіні гілок на дорозі, що сплітаються в чорне вигадливе мереживо. Дарина обертається і йде задки. Кроки тепер виходять коротші та пружніші. Дарина широко розтуляє очі, поки вони не стають чорними колодязями — світ вливається в них то барвистим, то каламутним, то ясним потоком. Потім у Да-рини течуть сльози, і вона сміється, бо під ногами у неї весело танцює дорога.

«Мені нічого сказати, але я так хочу говорити», — каже Дарина Маркіянові. «Ти можеш говорити, нічого не говорячи, а як не вийде, розсипай слова навколо, тільки обережно, тоді роздивишся і знайдеш те, що хочеш сказати». «Які слова?» «Ті, які не потрапляють із серця на кінчик язика, — вони дуже важкі, їм нелегко відірватись від тебе, як легким словам, схожим на повітряні кульки, бо вони вилітають із рота, так що не помічаєш, як позбуваєшся їх і легшаєш». Дарина мовчить і обводить пальцями свої ступні. «Усе?» — питає Маркіян. «Так, я уже сказала».

Даринині записи. Епізод 5.

«Знання нічого не вирішує. Ми часом поводимось, як ідіоти. Всі до одного. Моралізаторство згубне й шкідливе, а, крім того, від нього часом починає нудити. Сидіти у своїй норі й не рипатись. Якщо з головою не все гаразд. Мати власну думку, але не випендрюватись. Інакше надають по шиї. Не зоглядишся, хто й коли. Хоча, коли знатимеш, за що, може, буде легше. Не у сенсі фізичному. Страждання грішної плоті часом триваліші за духовні. Кому це на фіг треба? Хтось може мені відповісти?»

Увечері Маркіян сказав Дарині: «Сьогодні я познайомився з жінкою, яку любить мій улюблений поет. Я запросив її в кав'ярню, бо мені хотілося поговорити з нею. Мені здавалось, що вона незвичайна, що мусить бути щось незвичайне в жінці, яку любить такий незвичайний поет. Чи,