Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

смерті в Гегеля, мабуть, про це вони говорили. Професорові, здається, подобалося те, що вона казала, — він підбадьорливо кивав. А потім щось почав говорити хаотично й плутано, розмахуючи руками, про кінець історії кожного з нас, особистої очевидно. І спитав у студентки, що вона про це думає. Про кінець своєї особистої історії. І дівчинка, здається, збентежилась, і в неї тремтіли рожеві губи, і на декілька секунд запала тиша. Професор ляснув себе по чолу й вигукнув: «Що ж це я вас допитуюсь? Ви ж така молода, що ви можете думати про смерть? Вам ще надто рано про це думати!» А потім почав говорити про те, що все в житті полягає в тому, аби все зробити вчасно; тоді, коли треба — вивчитись, здобути фах, створити сім'ю, народити дітей, виростити їх, вивчити, одружити, побавити онуків — тоді кінець, який наближається, виглядає дуже закономірно. І все дуже просто, і так розвивається популяція, хоча трапляються винятки. Бо часом комусь хочеться бути інакшим. Дарина думає про монастирі, про довгобородих монахів, одягнених у чорне, та про монахинь із ясними посмішками. їй цікаво думати про тишу та спокій монастирських келій, про молодих монахів, які вітаються одне з одним поцілунком у рамена, або у ланіти, і це називається «лобзання», дивно називається, про чудотворні джерела та про сивих старців, з очей яких струменять мудрість і доброта, руки у них пахнуть воском і прісним хлібом. Вони страшенно багато знають, вони іноді знають усе, до них можна прийти й нічого не запитувати, вони зчитують текст твого життя з твого обличчя, з очей і зі зморщок у їх кутиках, із постави й тремтіння пальців, і саму твою появу на порозі келії бачать, як знак запитання. Бути тільки знаком запитання на порозі — це ще не найгірше, що стається, може, це саме те, що треба.

Улюблені книжки не перечитуються — так було тільки в дитинстві, коли до них можна було повертатися раз за разом, десятки разів. Тепер таке повертання стає все рідшим і рідшим.

Хоча жити цікавіше, ніж писати. Або якщо живеш так, що багато бачиш, то можна записувати те, що бачиш. Можна писати, щоб інші побачили, як ти живеш, хоча невідомо, чи вони це побачать. Сьогодні, готуючи сніданок, Дарина побачила мураха на пляшці з олією і довго думала про те, що вона не може вбивати мурахів — просто не може, бо ж їй здається, що це одні з найрозумніших істот. Вона знову повертається думками в дитинство й згадує, як видобувала мурашину кислоту з мурашиних осель. Брала травинку, встромлювала її у двері мурашника і за якийсь час виймала й облизувала. Травинка була кисла, і Дарині це подобалось. Тепер вона думає, що, мабуть, саме тоді вона вбила або принаймні поранила багатьох мурахів.

Даринині записи. Епізод 2, сумний.

Вчора я довідалася, що одна моя знайома монахиня збожеволіла й потрапила до психіатричної лікарні. Точніше, не так: одна монахиня, яку я знала і яка запам'яталася мені саме своєю світлістю (бо не всі монахині бувають світлими), збожеволіла. Я пам'ятаю її ясні очі, біляве волосся — пасма вибиваються з-під чорної цупкої тканини серпанка, тоненький голос — вона говорить щось і усміхається. Говорити з нею було тепло. Вчора мені стало страшно, бо я тепер не можу уявити, що з нею, як їй живеться там, де вона тепер, себто у клініці. Чи, може, це просто не має для неї тепер значення. Я майже певна, що вона би мене не впізнала, і це також страшно, коли люди, які тебе знають, і яких ти знаєш, раптом перестають тебе впізнавати. Дивляться на тебе і не бачать.

Божевільні завжди викликають у нас страх. Тому що вони інші? Чи тому, що та прірва, яка нас розділяє, надто глибока? І між нами залишається зовсім мало спільного: ми дивимося в одному напрямку, але різне бачимо. Я не знаю, що вони бачать — звідки мені про це знати і що я можу про це думати? Тільки я не вмію їм співчувати, бо завжди, коли дивлюся на них, думаю, як добре, що саме такого не сталося зі мною. Тому що я не знаю, як би я могла це витримувати. Не знаю, як розмовляти з тими, у чиїх очах бачу безумство. Жодних шансів на те, щоб порозумітися. А може, вони і є, тільки я їх не бачу. І може, там не безумство у тих очах, це я просто нічого не розумію.

Пам'ятаю, майже в самому центрі маминого села була шко-ла-інтернат для неповносправних дітей, «розумово відсталих» — так, здається, це тоді називали, раз і назавжди провівши непере-ступну межу між ними та нами, бо вони повсякчас відставали від нас, тільки я дотепер не знаю, у чому саме. Вони виглядали дивними: я спостерігала за ними здалеку, не наважуючися підійти до огорожі; у них були хрипкі голоси, і вони говорили дуже швидко — це була мова, якої я не могла зрозуміти, відсутні погляди (чи це тільки вони здавались мені відсутніми?). Вони не були психічно хворими, але щось із ними було не так. Ці діти жили в незрозумілому мені світі, який манив мене, лякав і водночас відштовхував. Бо не уявляю, як би я могла до них підійти; я, мабуть, просто втекла би, якби вони мене помітили. Але чи могли вони мене помітити? Ми їх боїмося, тому що не знаємо, як їх любити. Психічно хвора жінка, яка боїться того, що у неї всередині нічого немає, там порожнеча, і тому вона не може їсти, бо куди воно все дівається, і боїться ходити в туалет, каже мені докірливо: «Чому ви всі мене так не любите?» І мені нічого відповісти, бо я не знаю, як її любити. І мені прикро, що вона знає, що я цього не знаю.

Даринині записи. Цей запис повторюється декілька разів. Вона часто його перечитує, бо їй здається, що сюди варто ще щось додати. Але перечитавши, вирішує, що їй це тільки здається.

«Я так тішуся, що