Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

Деякий час їхали мовчки. «Ніссан» кидало на ямах, і Сергій намагався втримати машину в межах дороги.

— Ти правий, — подав голос Василь, — це саме те, чого не вистачає там, у тилу, у мирному світі.

— Та отож.

Передбачення

— Альо!

— Привіт!

— Шо ти, де ти?

- Їздили оце з чоловіком по блокпостах до пацанів. Паски возили, пироги.

- І шо там? Як настрій?

— Та ти не повіриш!

— Тобто?

— Хлопці в порядку. До одних приїхали, у них уже були волонтери. Їжі купа. До їнших, там теж уже навезли і крашанок, і пасок.

— То ж добре!

— А звісно, шо добре! Усі усміхаються, в битки грають.

— Свята!

— Ну да!

— А ті, люді будущєго, шо? Насипають?

— Як ми були, то тихо було.

— Ну хоч так!

— А ми їдемо вже назад, і я як розсміюся. Чоловік до мене, мовляв, чого раптом. А я сміюся і спинитися не можу!

— А шо смішного?

— Розумієш, я згадала, як минулого року, коли в полоні була, сепари казали, шо всі ми, укропи, взимку без братського газу подохнемо і ніякої України навесні вже не буде. І шо будуть наші трупи ворони клювати. А тут пацанам у свято з пасками не наб’єшся!

— В общем гівно, а не прєдсказатєлі в Новоросії!

— Сто проц.

— Ну добре, бувай. А! Стій!

— Шо таке?

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес!

Політінформація

— Ну шо тут у вас, Сергію Степановичу, тихо?

Роман спустився під перекритя до опорної точки і подав руку кулеметнику.

— Здравія бажаю, командире. — Кремезний кулеметник відволікся від бінокля і потиснув руку. — Та тихо поки, зализують рани після вчорашнього. Так, двічі з автомата стріляли, однак не прицільно, в молоко. А тепер мовчать.

— Так, мабуть, шось знову задумали, паскудники, — Роман узяв у кулеметника бінокль і почав роздивлятися ворожі позиції. - І АГС навіть мовчить.

— Я думаю, ми вчора його накрили. Бо він десь отам, за бугром, лівіше від прапора був, а тепер вони там з самого ранку товчуться. Може, двохсотих виносять.

— Може, й так.

Роман витягнув пачку цигарок, дістав собі і простягнув кулеметнику.

— Ні, дякую! Кинув.

— Уже тут?

— Ага. Задовбала ця залежність. Чи на бойові йдеш, чи відпочиваєш, то тільки й думок, шо про куриво. Чи взяв? Чи вистачить? Про набої стільки не думаєш, як про той дурний нікотин.

- І шо, не тягне?

— Та тягне інколи, чого ж не тягне, однак в основному вже кайфую, що вирвався.

— Молодець.

Чоловіки замовкли, розглядаючи позиції ворога.

— Ти не повіриш, командир, а я ж колись був на їхньому боці, - тихо промовив кулеметник.

— Тобто? — Роман перевів на нього погляд. — Степанович, ти тут не перегрівся?

— Ні, товаришу командире, не перегрівся. Ви молодий, уже в Україні служили. А я свого часу в есересерії служив у західній групі військ.

Роман відклав бінокль, відсунувся за бруствер і з цікавістю глянув на кулеметника, який саме заходився поправляти ремені плечової системи.

— Наша частина стояла під Берліном, у лісі біля маленького містечка. Я відслужив строкову і сам попросився свєрчком. Залишився і прослужив ще рік.

— Щось я не поняв, і шо тут такого?

— От бачиш, командир, ти не розумієш. І я тоді не розумів. Ми ж оккупанти були. Війська на чужій землі. От уяви, що відчував бауер, який пахав неподалік поле і знав, що в лісі стоять чужі танки?

— Ну там же не було збройного конфлікту?

— То пощастило, що не було. А в Чехословаччині було. І ще десь було. Ти уяви, що відчували люди, живучи під дулами наших танків? На кого ті дула по факту були наведені? На німців, адже окрім них у Німеччині нікого не було. А я тоді навіть не думав так. Тоді служити в Німеччині було престижно. Окупантом бути було престижно!

— Да, діла, — присвиснув Роман. — А я так ніколи й не думав про це.

— А ті, - кулеметник кивнув на ворожі позиції, - і зараз так не думають. Тягнуть свій руській мір зі своїх Бурятій та Чечнів. Пруть свій воєнторг під чужу хату.

— Це точно. Лише коли окупант на твоїй землі, тоді й розумієш ціну всьому.

Роман загасив недопалок у пісок і, взявши з кутка калаш, накинув спереді на шию.

— Добре, Сергію Степановичу, я пішов далі. Дякую за політінформацію.

— Та яка це політінформація, так, мислі вслух.

Кулеметник потис руку, і Роман, пригнувшись, вискочив з укріплення і зник за рогом напівзруйнованої хати.

— Я «земля», — підніс до рота рацію кулеметник, — периметр візуально чистий!

Щастя

— Коли я була маленька, ну рочків десять, то фактично весь час була вдома сама.

Тетяна поправила малому Славку кашкет, і той побіг далі гратися на майданчик. Жінка провела дитину поглядом і посміхнулася Андрію.

— Ми жили в селі. Мої батьки тоді важко працювали, тож усе господарство було на мені. І я мала годувати свиней. Йдучи на роботу, батько лишав мені відро і просив віднести їм їжу маленькими відерцями, щоб не було важко. — Тетяна замовкла. По обличчю неначе пробігла тінь, однак уже за мить вона продовжила: — А я боялася свиней, які рвалися через загородку, і тому носила все відро одразу. Тягла, рвучи пупа, до дверцят загорожі, швидко відчиняла і, вивернувши, тікала. Один раз свиня таки вхопила за плаття. Я рвонулася, вискочила з сараю, вибігла аж на вигін, сіла у волошках і заплакала. І тоді собі пообіцяла, що, коли виросту, в мене буде величезна родина, усі будуть одне одному допомагати і ніхто не рватиме пупа сам.

Тетяна замовкла, дивлячись на майданчик, де бігав малий. Андрій торкнувся диктофона.

— Ви ж не проти, що це все записалося?

— Ну звісно, то ж ваша журналістська робота така.

Андрій і собі посміхнувся. Тетяна була, як кажуть між собою журналісти, медійною знахідкою. Говорила чітко і зрозуміло. Не намагалася щось із себе строїти. Розмова пішла в приємне русло від самого початку.

— То розкажіть, чому ви вирішили всиновити відразу трьох діток, та ще й із зони воєнних дій? Зараз мало хто хоче взагалі спілкуватися з людьми з Донбасу. А тут діти. І всиновлення.

Тетяна знову посміхнулася.

— Ну я ж хотіла велику родину? Трійко синів уже доросі. Тоні, моїй молодшій, вісім. Шо ж вона одна ростиме? А тепер ще і Славко, і Василько, і Ліза в нас є. І галас постійний, сміх у хаті. Це й є моя мрія.

— Але чому з Донбасу?

— А