Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий
— То Славко, мертвяк!
— Шо? Хто?
— Мертвяк! Колись на тракторному стані з мужиками якийсь не той спирт випив, і все, кришу зірвало. Ті померли, а цей ні. Тепер нікого не впізнає, з дому тікає до магазину і стоїть тут. Свої знають, а чужі, як ото ви, лякаються.
— А побитий чого?
— А хто його знає? Може, через забор ліз та впав.
У цей момент Славко пройшов повз Віталіка і, не помічаючи, попростував далі до магазину. Підійшов, з розгону стукнувся об стіну, потім ще раз і нарешті завмер, торкаючись стіни руками.
— Усе, прибув! Тепер буде стоять, доки сестра не прийде й не забере.
— А чого його мертвяком звуть?
— А ви шо, серіал не бачили про ходячих мертвяків? Цей теж кусається, якщо його від магазину відганяють. Тільки сестра з ним може впоратися.
У Віталіка задзвонив телефон.
— Ну де ти є? — Голос Сергія був схвильований. — Автобус приїхав, а тебе немає!
— Та тут я, з місцевим колоритом знайомлюся! За п’ять хвилин буду. — Віталік дав відбій, ще раз глянув на Славка, потім на мертвяка. — Йому б у лікарню треба.
— Ну, може, й треба, я ж йому не родич.
— Ну да, бувай, козаче, шось придумаю.
Віталік пішов до хати Сергія. А через кілька кроків дістав телефон і набрав номер.
— Толян, вибач, шо турбую, тут таке діло…
Далі хлопець уже не розчув.
Німці
— Привіт! От нарешті і до тебе дістався.
Роман з Юрієм курили біля вкопаного в землю і прикритого маскувальною сіткою танка.
— Так, Ромчик, воюємо.
— От про кого, про кого, а про тебе б ніколи не подумав.
— А шо тут думать? Дітей немає, з дружиною вже давно ніби дві риби різних порід в одному акваріумі. Робота, дім, поїв, поспав, просрав. Хіба це життя?
— То ти сюди за емоціями? Прісно там? — Роман махнув рукою кудись за спину.
— Ну попервах пошук емоцій точно був не на останньому місці.
— А тепер?
— А тепер у мене тут друзі, обов’язки, обіцянки. Я тут ожив.
— А як уб’ють?
— Убити і під хатою на Троєщині могли. Як на мене, краще загинути за принципи і переконання, аніж у «синій» розборці.
Деякий час чоловіки мовчали. На блактитному небі не було ані хмаринки. Сонце, яке вдень нещадно пекло степ, траву та кущі, танки, бліндажі й людей, тепер, сідаючи за обрій, було лагідне і лишень обережно торкалося промінням всього навколо.
— Так, ну а де у вас ці?…
— «Німці»? — засміявся Юрій.
— Як ти їх назвав? «Німці»?
— Ну да… — Юрій махнув рукою на балку. — «Німці» отам за посадкою.
— А чого «німці»?
— Так а як їх, дураків, називать? Так простіше. Тут наші, там «німці». Усе ясно і понятно.
— Ну і шо німці, валять часто? — Роман і собі посміхнувся.
— Буває. Оце вечір, то може настати в них активізація.
— Тоді нічого сидіти. Давай ще кількох бійців і пішли розвантажувати те, шо я припер. Там вода, форми трохи, медицина.
Чоловіки загасили недопалки і пішли до кущів, де напівприкритий сіткою стояв старенький «Фольксваген» з написом «ПТН ПНХ» через весь лівий борт.
Вечеря
Червнева коротка ніч ніяк не наставала. Велике гаряче сонце до останнього намагалося визирнути з-за дачних дахів чи дерев і кинути промінчиком в очі.
Правосєк сидів у дворі й дивився на казан. Ще трохи, і куліш буде готовий. Як сонечко сяде, можна сідати їсти. Правосєк був роздягнутий до пояса. Дужий і зібраний воїн. Брита голова, чуб, оббиті рунами руки. Усе, як і колись: і двісті, і триста років тому. Не вистачало хіба шаблі. Та ж часи не ті. Та й на відпочинку ж воїн, удома. Біля дружини та дітей.
— Вєчєр добрий, — пролунало з сутінків.
За дачним парканом з сітки-рабиці прочимчикувала миршава постать.
- І вам добрий.
Правосєк піднявся, хруснув плечима і підійшов до паркана.
— Оце побачив прапор у вас на мікроавтобусі й до вас! — белькотів чоловічок. — Допомогайте! Пішли голову дачного кооперативу бить!
— А шо з ним не так? — повів бровою правосєк.
— Та падло він! Проти народа! Я йому все як є, а він мене набив! А я втік, а оце побачив червоний прапор і до вас!
— Шо?
— От тобі й шо! Я вапщє за донецьких козаків!
— За яких козаків?
— За донецьких! Мені б як раніше, як у Радянському Союзі. І більше нічого! — завівся миршавий. — А він мене набив, сука. Я прапор побачив і до вас! Пішли йому натовчем!
Правосєк узявся рукою за паркан. Рабиця заскрипіла під пальцями.
— Чоловіче, у тебе з зором усе добре? Ану поглянь на прапор.
— А шо?
— Ти де серп з молотом побачив? Червоно-чорне надвечір погано розрізняєш?
— Та я той…
— То он наліпка на лобовому, читай!
— «Пра-вий Сек-тор»! — по складах прочитав миршавий.
- І шо, донецький козак, робить будемо?
— Біжи, дядьку, — пролунало з сутінків. — Біжи й не озирайся.
Плюгавий сахнувся від паркана і зник у темряві.
Правосєк ще деякий час дивився йому вслід, а потім повернувся до казана з кулішом.
— З ким це ти там розмовляв? — спитала дружина.
— Та дурник якийсь синьолобий забрів. Чистий самогубця. — Правосєк зняв кришку і понюхав куліш. — Оце клас, давай вечеряти.
Антонівка
Антонівка гуділа, наче вулик, у якому з’явилася нова матка. Людський рій злетівся в центр села, де між сільрадою і меморіалом загиблим у Другій світовій був клуб. Здоровезна двоповерхова споруда, яку по війні побудували полонені німці, пережила все: і бюсти Сталіна на сцені, і відлигу, і боротьбу з ізлішнєю українскістю, перебудову, занепад і відновлення. Роки потріпали будівлю. Колись, за часів колгоспу-мільйонника, з району викликали спеціаліста, який угорі на фронтоні виліпив ліру і чималий напис: «Дім культури». З часом ліра і кілька букв відпали, тож тепер на будинку, викликаючи сміх у чужинців, красувалося лишень «ультур».
Та місцевим було байдуже, що написано на клубі. Вони тішилася, що в буремні дев’яності не розібрали його на цеглу (німці так будували, що й цеглини не відіб’єш), тож тепер решткам сільської молоді було де танчить.
Та ж тепер біля клубу ЧП. У ріг клубу, підім’явши під себе тополю, увіткнувся здоровезний жовтий К-700. Ззаду «Кіровця» понівечені й перекручені плуги. А далі новоспечена рілля. Рілля тягнеться від плугів, завертає, широко двічі перетинає ґрунтову дорогу, розорює узбіччя і, зачепивши край кукурудзяного поля, втикається аж у тракторний стан.
Біля «Кіровця» просто на на землі сидить помічник тракториста Колька. Він п’яний як чіп, мовчить і
