Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий
Старий Гнат спостерігав за всім цим здалеку. Разом з кульгавим Мишком вони стояли на роздоріжжі й розглядали все, що наорав п’яний помічник тракториста.
- І шо характерно… — Старий Гнат задумливо дмухав самокрутку. — Така хрінь може статися з кожним!
— Та да, — кивнув кульгавий Мишко, — ніхто не застрахований.
Втома
— Ваню, що сталося?
Степан підійшов до нерухомої фігури товариша в кутку складу. Той сидів, притулившись спиною до стіни, і курив. Перед ним на підлозі стояла залізна банка-попільничка, в якій уже було кілька недопалків.
— Утомився я. Просто страх як утомився.
Степан присів поруч і, взявши з руки товариша цигарку, затягнувся. Той ніби нічого й не відчув, сидів і далі втупивши погляд перед собою.
— Відпочити тобі треба.
— Та я не фізично задовбася. — Степан врешті звів на товариша погляд. — Морально. Не день, а якийсь триндець.
— Що сталося?
— Дзвонили зранку якісь газетники. Питали, чи правда це я орден отримав за дванадцять тепловізорів, шо на передок відвіз?
— А ти?
— А шо я? Я, кажу, жодного тепловізора на передок не возив. Інша специфіка. А вони там шось пошушукались і кажуть, а може, ми таки про тепловізори залишим? Бо так, мовляв, цікавіше.
- І?…
— Та шо там «і»? Які можуть буть «і»? Послав дураків на три букви, слухавку кинув. Рознервувався. Тут знов мобіла дзвонить, номер незнайомий. Думав, знов вони. Беру, а там хтось синій, лепече, що їм дуже форма потрібна. І берці. Волонтери, допомогайте! Танкіст, йопт.
— Аватар?
— Та да, синюшне, ледве язиком ворочає. Тут я вже не витримав, валував так, шо, мабуть, і на вулиці чули. Сказав, шо ще раз набере мене в такому вигляді — і я особисто йому дірку в лобі зроблю.
Степан загасив недопалок об попільничку.
— Та забий, то день такий. Ти ж розумієш, шо й журналісти інші є, й бійці, слава Богу, теж.
— Та понятно. Просто нахлинуло. І як в анекдоті, «і знаю, шо Сірко, і бачу, шо Сірко, а срати перестать не можу».
— Ладно, юморист, пішли краще по каві сьорбнемо. Ти ж, до речі, ніби кинув палити?
— Та кинеш тут.
— А от так не можна. Кинув значить кинув. — Степан забрав пачку цигарок з підлоги і кинув собі в кишеню. — Ти ж не гімназистка, шоб рішення щодня мінять. Підйом.
Степан простягнув руку. Іван посміхнувся, вхопився за неї і ривком підвівся.
— От бачиш, життя на лад іде!
Чоловіки, посміхаючись, вийшли зі складу і пішли через дорогу до ларка з кавою.
Берлін
Вечоріло. Берлінський біргарден, неначе вулик, шумів сотнями голосів. Сміх, цокання келихів, запах лип і пива.
— Данке шон. — Роман узяв келих, кинув у кишеню решту і пішов між рядами довгих столів шукати вільне місце. Минаючи відвідувачів, він ковзав по ним поглядом. Аж раптом погляд за щось зачепився. Спочатку Роман навіть не зрозумів, що саме йому впало в око в фігурі хлопця, що сидів за столиком майже на виході. А в наступну мить зрозумів. На зап’ястку в того був сплетений з двох стрічок жовто-блакитний браслет.
— Можна до вас? — посміхнувся Роман хлопцю.
— Авжеж, якшо диму не боїтеся, я тут курю.
— Не страшно. — Роман сів. — А ви з України?
— З Сум. — Хлопець з цікавістю поглянув на Романа. — А шо, так по морді ліца видно, шо ви одразу українською привіталися?
— Та ні, просто побачив, — кивнув на браслет Роман.
— А-а! — хлопець посміхнувся. — Ну тоді ясно. Я Валік, будьмо знайомі.
— Роман. — Чоловіки потиснули один одному руки і вдарили келихами. — За здоров’я.
Три останні доби в Берліні було жарко. Навіть занадто. І ось тепер надвечір натягувало на дощ. Піднявся вітерець. Він трухонув липи і посипав жовтий цвіт у пиво відпочивальників.
— А ви давно в Берліні живете? — Валік зробив ковток і затягся цигаркою.
— Та вже понад тридцять років, я ще з Союзу виїхав.
— А родом?
— Зі Львова. — Роман теж зробив ковток і глянув на липи, що знов кинули цвітом у людей. — А ти якими судьбами?
— За бусом для армії приїхав. Знайшов тут «фольца четвертого». Зранку оформим і пожену в Україну.
— Волонтер, значить?
— Ага. А ви чим заробляєте?
— Лікар я. Стоматолог. І шо чутно? Влада так ніяк за армію й не візьметься? Усе й далі волонтери?
— Ну як? У влади все складно. Тендери, закупівлі. А пацани роками ждать не можуть. Війна.
— Так, війна.
Десь у небі загуділо, вітер пішов поривами. Відвідувачі почали розбігатися.
— Зараз лине. — Роман глянув угору, а потім знов на хлопця.
— Так, думаю, мало не буде.
Чоловіки знову приклалися до келихів. Згори полетіли перші важкі краплини.
Торорох! Ударив грім, небо розрізала блискавка. Усі, хто ще сидів у пивному саду, позривалися з місць. А в наступну мить з неба полилося неначе з відра. Роман з Валіком вибігли на вулицю, коли дощ уже валив стіною. Вода була скрізь — угорі, під ногами, бризкала зі стоків та ливників.
— Усе, Романе, я почалапав. — Чоловіки стали під естакадою S-бана. — Бо завтра купа роботи.
— Стій, — Роман витягнув гаманця, дістав не дивлячись усі паперові гроші й сунув у руку хлопцю. — На, хоч на бензин.
— Та тут як для бензину багато.
— Ну, може, шо докупиш.
— Дякую!
— Це тобі дякую. І хлопцям дяка. Колись, коли я був такий, як ти, я боявся системи, йшов на поступки совісті. Врешті й утік. А ви не побоялися. Дали бій. Тож чим можу.
Злива трохи вщухла. І хоча дощ не припинився повністю і блискавки ще розрізали небо, місто ніби вмилося і блищало у світлі фар машин та віконець Шьонхойзер алле.
- І все ж дякую! — Валік простягнув руку.
— Слава Україні! — Роман потис руку.
— Героям слава!
За мить Валікова постать розчинилася в сутінках. Роман поліз у кишеню, намацав цигарки, витяг одну і закурив. По естакаді S-бана прогримів потяг. Романові стало добре-добре, як колись у дитинстві, коли мама його за щось хвалила.
У Кельні
— «Кьольш»? — Світловолоса симпатична панянка посміхнулася Толіку і показала пальцем на пивну бочку.
— Ні, дякую, хоча…
— О, сконд пан? — враз перейшла на польську пані.
— З України, — посміхнувся Толік і сів за барну стійку.
Ранковий Кельн ще не
