Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

- І що?

- І як пішов обстріл, що я такого в житті не бачив. Добре, шо ми вже по окопах та бліндажах були.

— Врятував-таки вас.

— Можна й так сказать, — Стас відпив чаю. — Я й досі пташатину їсти не можу. Зрадником себе відчуваю. Ладно, сиди тут, піду я попитаю, шо там з горба хлопці з тепловізора бачать.

Стас безшумно розчинився в темряві. Володимир покрутив у руці пір’їну, а потім закріпив її на блоку біля кулемета.

— Буде і в нас тепер оберіг.

Церква

— Манько, Маріє! — Старий Юхим сперся на тин і зазирнув на подвір’я. — Ти шо це забарикадувала хвіртку, не увійдеш?

У глибині обійстя, біля стайні, виринула бабина постать. Стара, покручена роками і тяжкою сільською працьою, повільно почимчикувала до тину.

— Привіт, Юхиме, чого волаєш? Я сліпа, а не глуха. — Баба сперлася на тин з іншого боку. — А шо, ворота відчиненими тримати, ніби й не війна? Чужих людей у селі пітьма.

— Ти за солдатів? Та шо вони в тебе візьмуть? Злидні?

Юхим пирснув у сиву бороду, баба теж посміхнулася. Дід дістав з кишені зім’яту пачку й пустив дим.

— Я, до речі, у справі зайшов.

— Шо, свататься будеш?

— Ну майже. Слухай, дай кілька ікон. Ти ж у нас віруюча? Навіть у кинутих хатах позбирала, шоб не гнили.

— Було діло. — Баба поправила хустку. — Все мріяла, шо колись у селі побудують церкву і не треба буде за дванадцять кілометрів до сусідів швендять.

— Ну от я ж і кажу, — вів далі Юхим. — Солдати на околиці церкву зводять. Невеличку. І для себе, і для нас, для місцевих. Війна піде, а церква лишиться. Вони там усе самі зробили, і навіть дзвін із гільзи. Та ж ікони за п’ять хвилин не намалюєш.

— Чула я про ту стройку, Юхиме. — Баба обтерла краєм хустки кутики губ. — Та ж вони западяни? З Тернополя там чи звідкіль? То вони, може, неправильну церкву будують. Не московського ж патріархату, а київського. Чи грецьку.

— А тобі не все одно?

— Чи ти дурний, Юхиме? Хто буде в неправильну церкву ходить?

— Це ти дурна, Манька. Дурна, хоч і в Бога віриш. — Юхим аж сплюнув від нервів. — Живеш тут майже сто років взагалі без храму, а тут прийшли, побудували, ледь у дупу не поцілували. Користуйся. І не таке. Воно ж нам лишиться, війна не вічна.

Юхим рвучко розвернувся і пішов.

На околиці села двоє у формі вже ставили на зруб крокву. Підбивали, підтесували балки. Удалечині, за річкою, час від часу бухало, та ніхто не звертав уваги.

— Здравія бажаю, Юхиме Павловичу. — Один з військових спустився і подав дідові руку. — Курить будете?

— Та можна, — прокрехтів дід.

Військовий дістав цигарки і запальничку, і вони сіли на лавці під стіною будівлі.

— То шо, знайшли ікону?

— Я працюю в цьому напрямку. — Дід сплюнув тютюн, що налип на губу. — Знайдемо. Світ не без добрих людей.

— Агов, будівельники, — почувся з-за рогу голос. — Помагайте, бо я сама на горб кравчучку не втягну.

Військовий підхопився і за мить підвів стару Маньку із візочком, на якому лежали чотири великі ікони.

— Яка краса! — Військовий роздивлявся вбрані в чеканку образи святих.

— По хатах колись назбирала, шоб не гнили.

— От і згодилися. Буде у вас церква.

— А якого патріархату?

— Ну наш капелан православний, київського патріархату. Та сподіваюся, війна кінчиться, ми по домівках, а ви тут самі розберетеся, якого батюшку поставить.

— Бережи вас Боже, діти. — Стара перехрестила вояка. — Хай та війна швидше кінчається.

Баба повільно потягла візка з горба в бік хат.

— Дякую, мамцю, і ви себе бережіть, — перехрестив стару в спину солдат.

Хлопець

— Хлопче, у тебе шось болить?

Тамара спинилася і поклала руку на плече хлопця. Молодий, худенький, коротко стрижений. Вдягнений у камуфляж і берці, він просто сидів на бордюрі, підібгавши під себе ноги, і дивився перед собою в одну точку.

— Ні, не болить. — Він хитнув головою, однак навіть не звів погляду на Тамару.

— А може, — запнулася Тамара, — може, ти загубився? Чи немає куди йти?

Парубок нарешті відірвав погляд від асфальту. Він посміхнувся, однак очі, великі й блакитні очі, були сумними. Посмішка не розрівняла й тонких зморщок у кутиках очей.

— Оце точно. Загубився. Іноді мені здається, що всі ми загубилися. Ті, хто на дембель пішов. На фронті одне життя, тут інше. Те, що там найцінніше, тут нічого не варте. Ось з госпіталю вийшов і наче в чужий світ потрапив.

— Ну, козаче… — Тамара поставила на асфальт сумки й знов торкнула хлопця за плече. — Так не можна думати. Люди є різні, різних і треба. Як би ми розрізняли, що добро, а що зло, якби всі були однакові? Як би дізналися, що є гарні, якби не було поганих?

Хлопець підвівся, обтрусив уніформу і знову посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла дійсно посмішкою. Павутиння зморщок зникло, а блакитні очі засвітилися.

— Може, й так, та важко це дуже.

— Звісно, важко. А ти думав, шо буде легко? На фронті все чіткіше, зрозуміліше. Емоції на видноті. І ворога, і друга, і зрадника, і героя видно добре. А тут набагато важче.

- І що ж робить?

— А шо робить? — Тамара взяла хопця під руку. — Бери, оно, мою сумку, підемо кави поп’ємо. Будеш вчитися жити в цій новій для тебе Україні.

Свої

Схід сонця Василь із Сергієм зустріли за Харковом. А невдовзі й перший справжній блокпост. Цю дорогу вони знали так добре, як, мабуть, дитина знає коридор батьківської квартири. Та й дорога знала їх. За останній майже рік їхній «Ніссанчик» намотав собі на колеса кілька тисяч її кілометрів, вдарився об сотні тисяч ям і отримав мільйони дрібних камінців у лобове.

— Слухай… — Василь напіврозвернувся до Сергія, що кермував позашляховиком. — А ти сам собі ставив питання, нашо ти сюди їздиш? Я розумію, шо треба, шо без волонтерів пацанам важко. Однак саме ти чому?

Назустріч проторохтів шістдесят дев’ятій «газон». Пофарбований у камуфляж, з двома вертикальними білими смугами на морді й написом «БУРУНДУК» уздовж бампера.

Вдягнутий у піксельку і бронік, з жовтою полоскою скотчу на плечі, водій «газона» помітив жовто-блакитний прапорець, що тріпотів над водійськими дверцятами «Ніссана», посміхнувся, посигналив і підняв над кермом розкриту долоню.

— От саме за цим я сюди і їжджу, — тихо промовив Сергій.

— За чим?

— За оцим жестом від пацанів.