Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— У своїй газеті читала? — Ваня кивнув на стос, який потроху розбирали люди.

- І в ній. А що не так?

— Ти дійсно не розумієш?

— Ти взагалі про них? Ну це точка зору їхня, погляд такий, — знизала плечима Тоня.

— У країні біда. — Ванін голос захрип. — Гинуть люди, гарні люди. А вони сіють розбрат серед нас.

Тоня схилила голову й мовчала.

— Добре, піду я, Тоню. Бувай. — Ваня поправив правицею пустий рукав.

— Може, хоч кави давай вип’ємо?

— Я поспішаю, пробач. Йди он, розповсюджуй, а то народ жаждєт.

Ваня розвернувся і рвучко пішов від метро. У ньому закипала злість. Відійшовши вже метрів на сто п’ятдесят вздовж проспекту, він почув ззаду швидкі кроки.

— Ваню!

Обернувся. За кілька метрів від нього стояла захекана Тоня. Вона була без дурнуватої шапки і жилета, розпашіла від бігу.

— Ти, Вань, як собі хочеш, а пішли на каву. Поговоримо, як люди. Розкажеш про війну, про себе. А з газети я завтра ж звільнюся. Кому-кому, а тобі вірю. Раз сказав, шо гади, значить, гади.

Тоня підійшла і взяла його під руку.

— Ходімо. Знаю тут одну гарну бюджетну кав’ярню.

Білорус

Дядя Толя Білорус був дуже добрий і щирий. У моєму дитинстві не було милішої людини. Він з дружиною жив у садибі неподалік від моєї бабці і часто потрапляв у поле зору. Час від часу дядя Толя перебирав, і дружина била його рушником, а він лише прикривався і шепотів:

— Ну не треба, я більш не буду.

Одного вечора він знову перебрав і посварився з дружиною. Вона відходила його рушником, і він сів перед хатою, обхопивши голову руками. Я саме проходив повз двір, тож зайшов заспокоїти.

— А чого вас звуть Білорусом? Ви з Білорусії?

Дядя Толя сидів, утупивши погляд у в’язанку арматури, яку нещодавно привезли КамАЗом, бо він мав лити фундамент під гараж.

— Ні, малий, я не з Білорусії.

— Тоді чого?

— Не знаю чого. Дурні люди, тому шо.

У цей момент з хати визирнула Толіна дружина. Хоч убийте, а імені її я вже не пам’ятаю.

— А тому, Руслан, шо в нього в голові немає. Усе в руки пішло. Сила, як у трактора, отож чоловіки його Білорусом прозвали. Трактор «Білорус». Вони б і трактором назвали, та, мабуть, побоялися. Розуму ж немає.

— Ну перестань, люба. — Дядя Толя звів на дружину каламутні очі. — Я ж пообіцяв, шо більш не буду пити.

— А йди ти! — Дружина махнула рукою і зникла в сінях. — Горбатого могила справить.

Дядя Толя шумно випустив повітря. Почухав голову, аж раптом підвівся і підійшов до зв’язки арматури.

— Я знаю, шо робить, — підморгнув він мені.

Витягши одну довгу арматурину, дядя Толя голими руками, упираючись у коліно, почав її гнути. Він сопів, пихкав, кряхтів і дійсно був схожий на трактор. Я зачаровано спостерігав за ним. Хвилин за п’ятнадцять мою цікавість було винагороджено. Дядя Толя вигнув з арматурини квітку. З п’яти пелюсток, гнутою стеблиною і навіть листочком. Квітку з арматури. З арматури в палець товщиною.

— Люба, йди-но сюди. — Дядя Толя постукав квіткою в сінешні двері.

— Чого тобі? — долинуло зсередини.

— Ну йди!

Двері відчинилися, дядя Толя став на одне коліно, простягнув квітку і втупив погляд долу.

— Пробач мені.

— От бачиш. — Жінка обернулася до мене. — От хіба не трактор? Не Білорус?

Вона взяла квітку, однак ледь не впустила її, така вона була важка. Дядя Толя перехопив її й посміхнувся.

— Пробачаєш?

— Йди вже в хату, пияка, не позорся. І шо мені з нею робити?

— Хай полежить, я завтра назад вигну.

Дружина поклала квітку на ґанок і пішла в хату. Дядя Толя підморгнув мені й нетвердою ходою пішов за нею. Я підійшов і торкнувся квітки. Вона була тепла.

Фотоательє

Не знаю, звідкіль це пішло, однак у совку була традиція раз на рік, а хто багатіше, то й частіше, фотографувати дитину в фотоательє. Віталися і групові знімки штибу «мама, тато, бабця, я і брат», які потім вставлялися між склом у сервант у квартирах усіх причетних до фото. Однак зараз мова суто про дитячі знімки. Є у мене одна особлива карточка. Мені там десь рочки чотири. Попри юний вік, подробиці фотографування врізалися в мою пам’ять на все життя, і зараз зрозумієте чому.

Отже. Фотоательє, принаймні те, яке відвідувала моя родина, було розташоване в райцентрі, в районі вокзалу, на першому поверсі повоєнного будинку, який зводили полонені німці. Товсті стіни й моцні двері вже наводили на думки про вічність. А ще ж «завмерла музика миті». В ательє працювали фотограф і помічник. Саме останній приймав відвідувачів, брав гроші, виписував квитанції та зрештою віддавав фотографії.

Фотограф же ж з людьми контактував мінімально. Коли помічник садовив підопитних, поправляв ліхтарі, виставляючи красивий світловий малюнок, підлаштовував апарат на здоровезній тринозі, лиш тоді з’являвся маестро і на всю темну, окрім освітленого місця зйомки, залу лунало:

— Касету!

Помічник приносив квадратну хрінь з плівкою, яку фотограф заряджав у апарат після прицілу прямою наводкою крізь об’єктив. Зрештою, маестро залазив під чорне сукно ззаду апарата і гримів:

— Зараз вилетить пташка!

Отож мені було чотири. Кому з моїх батьків спала на думку блискуча ідея сфотати мене як воїна, я не скажу, бо тата вже немає, а мама явно не візьме все на себе. Однак факт є факт — прикрутивши мені на білого берета кокарду з зіркою і давши в руки чорний іграшковий автомат, мене притягли у фотомайстерню.

Треба сказати, що тут я був не вперше і добре знав це страшне місце. Якщо помічника фотографа я не боявся, то від страшного клишоногого патлатого горбуна, який вилазив з-за триноги і, оголюючи чорні зуби, хрипів: «Замрі, зараз вилетить…», я просто німів.

Цього разу було ще гірше, ніж минулого.

— Хто це такий? — посміхнувся помічник. — І такий дорослий! Я думаю, ми самі впораємося. Чекайте тут!

Він упевнено взяв мене за руку і повів у студію самого. Пірнувши під чорну шторку, я потрапив у царство світла й тіні, і моє серце забилося швидше.

— Пішли, боєць, не бзди, — посміхнувся мені помічник, і мені одразу захотілося в туалет.

Ми вийшли на освітлений подіум. Помічник поставив мене на стілець з дерматиновою сідушкою і гнутою металевою спинкою.

— Ну, боєць, — посміхнувся він, — це твій пост! Борони його.

Помічник розчинився в темряві, і я зрозумів, що залишився в цьому чужому царстві сам. Прожектори нещадно світили в обличчя, і