Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

- І хто тут у нас? — почув я праворуч з темряви хрипкий голос маестро горбуна.

— Це я, Руслан, — промовив я, хоч і розумів, що йому абсолютно все одно, як мене звати.

— Добре, Руслан. — Постать пірнула під покривало і навела фокус. — Касету, — почулося з-під покривала, і помічник швидко приніс квадратну штукенцію.

Я притис до грудей автомат і не знав, що мені робити: чи тікати, чи стояти далі.

— Увага, — розрізав тишу голос горбуна, — зараз вилетить пташка.

Він визирнув з-за фотоапарата, і я побачив його чорні зуби, криві руки і горб.

— Не ворушися, — гаркнув він. — Ані руш!

Навіть якби я хотів зникнути, у мене б нічого не вийшло. Я був такий наляканий, що міг лишень притиснути автомата до грудей і дрібно тремтіти.

Таким я й залишився на цьому чорно-білому фото. Чотирирічний косоокий хлопчик з виряченими від жаху очима. Я стою вдягнений у комбінезон, білий берет з кокардою і сандалі під колготи. А на дерматиновій сидушці стільця розтеклася калюжа.

Завіса.

Помер

Карлик помре пізно ввечері. Ну і правильно, нащо псувати собою ще один день. Ще на небі не з’явиться перша зірка, як його тіло смикнеться, з пересохлого горла вилетить останній хрип і він вріже дуба.

Звісно, набіжать бояри. Будуть рядити, що далі робить. Чи казати, що цар лапті склеїв, чи ляльку на нього схожу показати?

Та ж сьогодні не двадцять четвертий рік і навіть не п’ятдесят третій. Хтось таки писне у Твіттерок, щоб першим, хтось по-секрету СМСне дружині, мовляв, Мойша всьо. Хтось найбільш хоробрий захрінячить селфі з трупом. І піде злив як брехня по селу.

І от уже у Віла Ріба плач, видирання волосся, масові самогубства. Люд вийшов на вулиці, заполонив їх і дивиться одне на одного, не знає, як жити далі.

— Помер.

— Не бреши, він вічний!

— Так, хай не бреше! Цар не може просто взяти і померти!

А у Віла Баджо вже баяни, скрипки й інші ознаки шаленого свята. Люди обіймаються, цілуються, сльози радості на обличчах.

— Ти чула?

— Чула! Ну нарешті!

— То, може, війні кінець?

— А може!

— Дай поцілую.

— Та легко!

І вже витягають з льохів наїдки й напої, виносять на вулиці й зіставляють столи. Сміх, спів, танці.

Тим часом у Віла Ріба приспустили прапори, по телевізору виступив трохи менший карлик, який хоч і спросоння, однак розповів, що цареві таки кирдик, і навіть заплакав. Подивившись балет, пішов люд від тілівізорів по кухнях. Сіли люди і в тиші, не чокаючись, почали поминки.

— Гарний цар був!

— Та да! Лялечка, а не цар.

— Усе вмів. І на літаку, і дзюдо-айкідо. І пісні любив.

— Оцю особо.

Хтось дістав гітару і заграв. Спочатку тихо, а потім голосніше. Спочатку ту, що цар любив, а потім свою улюблену. А потім для дружини збацав. Для тещі.

— А давайте за здоров’я?

— Так, він би хотів!

- І за дівчат!

- І за чоловіків!

— Ура!

— Гірко!

А тим часом у Віла Баджо вже втомилися святкувать. Їсти поїли, співать відспівали, танцювать відтанцювали. Посідав люд, байки травить про ірода-людовбивцю. Аж бачать, а зі шляху, що до Віла Ріба, чорна хмара куряви здіймається. Хтось суне. Насторожився люд, чи не вирішили, бува, сусіди з перебуху знов битися. Аж тут на шляху сміх, цигани, балалайки і ведмідь на цепку. Прийшли сусіди догулювать.

— А шо його горювати? Краще разом співати!

— А війна?

— Війна за царем пішла.

— Отак просто? А як же ж фашисти, снігурі й розіп’яті хлопчики?

— Ну, як там кажуть, хто старе згадає…

— Гарно все у вас у Віла Ріба виходить. Трах, бах, і знов куми…

— Ну так а як? Ми ж брати! Що Віла Ріба, що Віла Баджо, один народ.

— Ні, люди, йдіть собі за порєбрік.

Отож у Віла Баджо вже полягали, а у Віла Ріба ще й досі святкують, пардон, поминають царя. І так споконвіку. Добраніч.

Вічність

— Ми всі, чим би не займалися, намагаємося обдурити забуття. — Антон підвівся і підкинув гілок у багаття. — Пишемо ми музику чи будуємо хату, все спрямоване на одне. Ми хочемо залишити по собі слід.

Юрко сидів біля вогнища, накинувши на плечі ряднину, і споглядав, як розлітаються над багаттям розворушені Антоном іскри. Здавалося, червоні яскраві вогники хочуть піднятися високо і перетворитися на зірки. І задля цього полишають тепло вогнища. Відірвавшись, іскра віддаляється, та, стикаючись з навколишнім холодом, втрачає силу і врешті помирає, згасає.

— Так і ми, — перехопивши Юрків погляд, вів далі Антон. — Пнемося все життя, як оті іскри. Згораємо. А згорівши, залишаємося в пам’яті лишень тих, хто бачив наш шлях. У пам’яті друзів, родичів, дітей. Та кожен сподівається на довшу пам’ять.

— Хіба ж таки всі? — хитнув головою Юрко. — Оно скільки могил на кладовищах. Люди просто жили собі.

— Ні, не просто жили. Так само хотіли жити вічно. У піснях, казках, скульптурах чи будівлях. Однак не судилося. Просто у них не вийшло.

— А ми?

- І ми, Юрко, і ми! — Антон поправив автомат і присипав землею багаття. — Просто так вийшло, що ми основа для всього того. Для пісень, казок, віршів. Доля в нас така. Ну погрівся? Пішли, за десять хвилин на пост заступать.

Вдома

— Привіт, мам. — Санька присів за стіною напівзруйнованого сараю. — Не пізно?

Мамин голос у слухавці був тихий, з луною, неначе з іншої планети.

— Ну що ти? Як це пізно! Для тебе не може бути пізно. Як ти? Де ти?

Санька прикурив, закриваючи вогник запальнички, відкинувся до стіни і випустив в темне вечірнє небо цівку диму.

— Мам?

— Шо, любий?

— Ти ніколи не вгадаєш, де я.

— Де?

— Вдома. Я вдома, мам.

Санька пішов до добровольчого батальйону ще влітку, коли стало зрозуміло, що вся ця бананова республіка вже не розсосеться. Вийшов з окупації до своїх і записався.

Мама лишилася в хаті, бо ж хтось має доглядати за родинним гніздом. Спочатку окупанти та триколори її не дуже-то й турбували, мовляв, помахають та й підуть собі.

— Мама, кинь ти ту хату. Не буде діла. Та й родини в нас ложка, — сміявся тоді Санька, — ти та я. Куди б не переїхали, там і гніздо.

— Та не скажи, — хитала головою мама. — Цю хату твій батько з дідом будували, царство їм небесне.

Восени лінія фронту посунулася і його рідне селище опинилося на самому передку.

— Мама, виїжджай, — волав у слухавку Санька. — Виїжджай, доки не пізно.