Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Та хоч до тітки на Полтавщину, все краще, ніж у підвалі жити.

— Я подумаю!

— Шо там думати, мам?!

— Ну не кричи, я правда подумаю.

Мама виїхала аж під Новий рік, коли закінчилися дрова і зовсім зникло світло. Замерзати в льоху не було ніякого сенсу, та й надії, що село звільнять, також не лишилося.

— Ти не переживай, сину, нас вивезли автобусом, — розповідала вона новини. — Зараз у Ліди на Полтавщині. Стала на облік. Ти як? Коли вже побачимося?

— Побачимося, мам, куди дінемося. От відіб’ю наш посьолок, то й побачимося. А зараз як я піду? Хто буде воювать?

— Ну ти ж не один там?

— Не один, та ж і в першу чергу хто має Донбас відбивати? Не львів’яни ж з вінничанами?

Лінія фронту рухалася, змінювалася, і врешті селище, в якому виріс Санька, опинилося з боку української армії біля лінії розмежування. Санька вже кілька разів просився перевести його ближче до рідних країв.

— Ну кому, як не мені, місцевому, бути в розвідці в тому регіоні?

— Добре, — здався нарешті командир. — Я доповім начальству.

І ось Санька вперше увійшов у рідне село. Он і водонапірка, за якою курили, тікаючи зі школи. А он і сама школа без даху, правда, і вікон, однак усе можна відновити, було б бажання.

— Весна, — прошепотів Санька, вдихаючи запахи села.

Над Санькою в нічному небі блищали зорі. Біля чиєїсь темної хати біліла цвітом абрикоса. Лише тепер він зрозумів, як скучив. За запахами, хатами, степом і навіть за ненависними городами, на яких селяни рачкували весь вільний від роботи на шахті час.

Санька з напарником обережно просувався до центру селища.

— Толя, я відскочу в ту балочку на десять хвилин, гляну, шо там у хаті.

— Дуй, бе питань. Ніч довга, — прошепотів напарник, якому він уже всі вуха про село продзижчав.

Санька пробрався біля заваленого магазину, далі повз автобусну зупинку в провулок. Ще кілька кроків — і ось, за сусідським гаражем, їхній сарай, а за ним і хата.

— Ти не повіриш, мам, я чесно у нас у господі. Оно блакитним ставні пофарбовані.

— Ох ти ж… — Голос матері зірвався. — І шо там? Сарай не завалився? Двері в хату не вибиті? Ключ пам’ятаєш де?

— Мамуль, усе ніби ціле. Трошки шифер побило, но то справимо. У хату заходити не буду, тут усе ж фронт, мало лі.

— Та да, дійсно, шо це я, — забідкалася та. — Не ходи, хто знає, шо там. Молодець, шо звякнув, аж на душі легше. Дім усе ж таки.

— Люблю тебе, ма.

- І я тебе, Санєчка!

Санька дав відбій і, глибоко затягнувшись тютюновим димом, загасив недопалок об биту цеглину.

Потім звів погляд туди, де раніше була хата. Уцілів лиш маленький фрагмент кута. Решта було розтрощене й обвуглене. У небо, неначе міномет, дивився шмат жовтої газової труби. Трохи далі лежала половинка блакитної віконниці. Удалечині, там де була Санькина кімната, з-під уламків виглядала сітка його ліжка.

— Нічого. — Санька підморгнув брудному, колись білому зайцю, що до війни стояв у веранді на вікні. — Брехати, канєшно, не дуже правильно, але й розказати, як оце посеред згарища розлігся, я теж не міг. Нічьо. Будуть ще й віконниці, і фіранки. Головне, всі живі. Зато мама спокійно спатиме.

Пусти мене

Стас вийшов нагору з метро. Над Майданом розкинулося блакитне небо з білими, майже прозорими хмарками. Весняне сонце залило все навколо. Стас примружився. Очі потроху звикали до яскравого світла.

Він не був тут понад рік. Тоді була зима. Стас з пацанами стояв під палаючими профспілками, піднявши над головою щит, а його поливали водою. Далі провал. Він отямився вже в Михайлівському. Святі згори дивилися, як лікар вовтузився зі Стасом. Шив ногу і плече.

— Тримася, козаче, світлошумова рвонула.

Потім знов провал. Лікарня. Літак. Знов лікарня.

— Де я?

— У Празі.

— Чому в Празі?

— А ти щось маєш проти? — посміхалася молода лікарка. — Відпочивай, ми поставимо тебе на ноги.

І поставили. Шість операцій. Роздроблену ногу збирали, ламали і знов збирали. А от руку врятувати не вдалося.

Стас машинально глянув на правицю, де замість долоні був протез, і пішов Майданом до стели. Навколо у справах ходили люди, їздили машини, Майдан жив своїм життям. І лише плити граніту, чи з чого вони там, нагадували про страшні події. «Навіть згорілий Будинок профспілок і годинник на ньому прикрили плакатами, а от чорноту від вогню на плитці змити не змогли», — подумав Стас.

Він повільно, неначе сомнамбула, пішов по лише йому відомому маршруту. Минав фотографів з голубами і хлопців в уніформі зі скриньками для пожертв. Його ніхто не займав, неначе розуміли, що варто лишень зачепити — і він вибухне чи то гнівом, чи то сльозами.

Ось тут стояли дерев’яні будиночки. Про їхню смерть у вогні нагадують темніші прямокутники. А ось тут усю зиму стояла бочка, біля якої грілися люди. Граніт від температури розкрошився, і коло добре видно. А ось тут був намет. І тут. А там далі довгий темний прямокутник — то був автобус.

«Боже, чи добре їм там? Чи посміхались вони, коли до себе ти їх брав?» — лунав у навушниках голос Кузьми.

— Пусти мене, — майже беззвучно шепотів Стас, — хоч краєчком ока подивитись на них. Пусти мене. Я скажу два слова. Ті, що не встиг.

Рем

Він був старий, і в нього боліли лапи. За великим рахунком боліло все, та лапи найбільше. Особливо перед дощем. Аби його спитали, він би точно, до хвилини, сказав, коли з неба впадуть перші краплини. Та його не питали.

— Рем, іди їсти, старий ти собацюра. — Хазяїн виносив на поріг миску і куйовдив йому шерсть на холці. — Знов у степ дивишся? Вівці спокою не дають?

Тепер його звуть Рем. Ось уже майже рік. Та він і не проти, Рем то й Рем. Годують, узимку в сіни пускають старі кістки гріти. І люблять. Хазяїн інколи боки чухає, хазяйка по голові гладить. До овець, у поле, правда, тягне. Та ж вік уже не той.

А як його раніше звали, він уже й не згадає. Забув. Нарошно забув. Бо не зміг пробачити, що колишній господар його покинув. Багато років він служив господарю, пас овець, сторожив хату. А потім прийшла війна. До цього він не знав такого слова. А тут тобі і «війна», і «ЛНР», і «Новоросія».

— Не указ нам той Київ! У нас своя республіка буде. — П’яний