Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Я сама ні, та люди казали.

— Які люди? У селі крім вас з дідом три каліки та ми!

— Та ще на початку війни казали.

— Ну так, а можна не лише слухать, а й аналізувати? Ви ж нас день у день бачите.

— Та бачу, чого ж не бачу, та хто його знає, шо у вас на душі?

— Знайшла з ким за душу балакати, дура! — Дід виліз з підвалу і розглядався навколо.

Його не було кілька днів, і тепер був саме тверезо-злий період.

— Так, Сєпар, ти дістав. — Штахет клацнув затвором автомата. — Секунда — і ти в підвалі. І ще вилізеш, коли я на подвір’ї, завалю, ферштейн?

— Та ти чого? — забубонів дід, задкуючи.

— Двічі не повторюватиму. — Штахєт направив на нього дуло автомата.

Дід, матюкаючись, поліз назад у льох. Штахет дістав м’яту пачку цигарок і закурив.

— Ти ж би не стрельнув? — подала голос баба, яка під час розбірок мовчала.

— Ні, я тіки на молодих Сірьожах спеціалізуюся. Насілую. Дід твій уже старий.

— Тобі аби шутки. Я так і знала, шо не стрельнеш.

— Тільки твоєму Сєпару це знати не обов’язково, — посміхнувся нарешті Штахет. — Йдіть, наваріть дуракові борщу, може, попустить пропійцю.

— Та горбатого могила справить.

Баба потягла до льоху відібрану моркву. Штахет докурив, ще раз оглянув горизонт і гаркнув у рацію:

— Зірка, я Штахет. Периметр візуально чистий!

Зустріч

— Ну шо, Славко, будем розбігатися? — Толік махнув офіціанту. — Хочу на електричку встигнуть, за годинку відходить.

Славко і Толік познайомилися на передовій. На їхньому блокпосту стояли бійці аж з двох бригад, та ще й з Нацгвардії. Славко, який служив танкістом, пішов добровольцем майже від початку. Толік, зенітник, прийшов з третьою хвилею мобілізації. Коли вони перетнулися, Славко вважався вже серйозним обстріляним чуваком, який пройшов Крим і Рим, і якось одразу взяв Толіка під крило.

Через два місяці Толіка перекинули на іншу ділянку фронту. Однак хлопці не втратили один одного з поля зору. І хоча зв’язок був не стабільний і, щоб знайти мережу, іноді доводилося проявляти дива акробатики, вони зідзвонювалися щоночі.

— Живий, дідугане? — Толік завмирав на даху розтрощеного будинку, витягнувшись у бік, де був найкращий сигнал.

— Живий, салабоне, шо мені буде? — відповідав Славко, видершись на пригорок і сховавшись за утворений «градиною» насип.

Та однієї ночі Славко не відповів. І наступної також. Лише за два тижні прийшла СМСка з чужого номера: «Набери мене, салабоне».

— Першим залпом нам розірвало трак. — Голос Славка в слухавці був слабкий. — І почали щільно валить, а ми як на долоні. Вирішили виходити, доки не пристрілялися остаточно. Я останній за хлопцями відходив. І метрів за двадцять від танка таки дістало. Я навіть не чув нічого, вирубило просто, а отямився вже дорогою до госпіталю.

— А де ти?

— У Києві. Ногу склали ніби.

— Як буду на ротацію, то одразу до тебе.

І ось Толіку дали два тижні домів. Тож перш за все він рвонув у Київ до Славка. Той уже ходив з палицею, і, щоб не сидіти в госпіталі, друзяки засіли в кафе. Славко пив каву, Толік узяв пива.

— Ох і гарне пиво, скучив за ним.

— То від воздєржанія, — сміявся Славко.

Вечір пролетів умить. Вони багато говорили, згадували минуле, товаришів.

— Ну час. Зараз закину тебе в госпіталь, а сам на паровоз.

Офіціант викликав таксі, і хлопці вийшли надвір. Під’їхав старенький «Форд» з номерами ВВ.

— О, луганський, цікаво, скільки залупить? — прошепотів Толян і відчинив дверцята. — Добрий вечір, багажник відчиніть, будь ласка, у мене наплічник.

Водій підійшов до багажника.

— Спочатку на госпіталь, а потім вокзал?

— Ага. А що, проблеми?

— Ніяких, просто думав, шо, може, товариш вас хоче провести на вокзал.

— Та дорогувато вийде. — Толян поклав у багажник наплічник.

— Хлопці, ну які можуть бути з вас гроші? — Водій клацнув кришкою.

Славко з Толяном перезирнулися.

— То шо, на вокзал? — Славко, тримаючись за палицю, присів на переднє седіння.

— Я тільки за, — посміхнувся Толік.

— Сідайте, — посміхнувся водій. — Хоч чимсь же я можу бути корисним?

Усі троє розсміялися. За мить старенький «Форд» уже злився з вечірнім вуличним потоком.

Однокласники

Ваня підійшов до метро і почав шукати смітник, щоб жбурнути недопалок. Він обвів поглядом простір навколо і побачив її.

Тоня стояла на сходах у метро і роздавала безкоштовну газету. У синій дурнуватій шапці з логотипом видання і безформному жилеті, вона діставала зі зв’язки газети і роздавала їх перехожим.

Тоня була найкрасивішою в класі. А окрім того, ще й спортсменка-комсомолка. Тож не дивно, що за нею впадала вся чоловіча зграя. Одного разу Ваня навіть наважився і подарував їй на восьме березня квіти. Щоправда, його рожеві тюльпани моментально потонули в різнокольоровому розмаїтті королевиних дарів і Тоня не дуже-то й звернула на них увагу.

Скільки років минуло? Двадцять? Хіба й більше. Ваня ніколи не любив шумні посиденьки, тож на зустрічі однокласників з нагоди десяти, п’ятнадцяти чи двадцяти років по школі не ходив. А тут, бач, зустрів.

Жінка й далі роздавала газету. Придивившись до назви, Ваня лиш хитнув головою. Він добре знав це жовтушне чтиво, яке лило грязюку на все, що втрапляло в поле зору. Підходити до Тоні розхотілося. «Двічі в одну річку не увійдеш», — подумав він. У цей момент їхні очі зустрілися.

— Ваня! — Жінка зойкнула і прикрила долонями рота. — Ваня, це ти?

— Я. — Чоловік знизав плечима. — Привіт, Тоню.

На очі жінці навернулись сльози, вона кинула газети і зробила крок у його бік.

— А газєту можна? — буркнув якийсь товстий мужик з натовпу.

— А в тебе шо, руки короткі? Візьми з пачки, — відбрила Тоня.

Вона зняла дурнувату шапку і поправила волосся.

— Привіт.

— Привіт, Тоню.

— Скільки літ…

— Так, а ти зовсім не змінилася!

— Ага, точно, а ти ніколи не вмів брехати. — Тоня м’яла шапку.

— Взагалі дивно, що ти мене пам’ятаєш. Стільки хлопців бігало за тобою.

— Шо було, то загуло. — Тоня дістала зім’яту пачку і закурила. — Молодість не вічна. А ти як?

— Та як. — Ваня знизав плечима. — Звикаю до нового життя.

— Це на війні? — Тоня обережно торкнулася пустого, засунутого за ремінь рукава кітеля.

— На ній.

Намагаючись хоч якось розрядити ситуацію, Ваня посміхнувся, однак посмішка вийшла більш схожа на оскал. До того ж почервонів шрам, який тягся через шию, щоку та скроню і зникав під волоссям.

— Сильно тебе.

— Ну буває й гірше, — знов зробив спробу посміхнутися Ваня.

— Та я розумію, — затараторила Тоня. —