Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

- І вам доброго, — відповів Микола і відвів погляд до вікна, роздивляючись станцію.

Чоловік, пововтузившись із сумкою, таки запхав її у відділення під лавкою. Потяг саме рушив, і він грузно опустився навпроти Миколи.

— Драстє поближче. — У наступну мить на обличчі товстуна відбився подив. — Коля? Галушка? Це ти?

Микола теж упізнав чоловіка. Хоча впізнати Вадіка Скворцова в цьому півторацентнеровому тілі було й не просто.

Колись, тепер здавалося, в іншому житті, вони вчилися в одному класі. Щоправда, десь у сьомому класі Вадік переїхав з батьками до Чугуєва і більше в селі не з’являвся.

— Оце зустріч, — засміявся Вадік. — Скільки років минуло? Двадцять п’ять?

— Десь так, — тихо, майже про себе промовив Микола.

— Ти ба, який світ тісний? Ну розказуй, шо ти, як ти?

— Та шо про мене розказувати, усе, як у всіх. Живу, хліб жую.

— Та й то правда. А я у Харкові тепер живу. А це їду від батьків дружини. Набрав гуманітарки, ги-ги. Сутужно стало з цією війною.

— Сутужно, — погодився Микола.

- І кому вона треба була, війна ця, — вів далі Вадік, знімаючи куртку. — Жили нормально. У мене бізнес з Росією був. Гендлював потроху, кордон же близько.

Микола мовчав, лишень розглядав колишнього однокласника. Тоді, в дитинстві, Вадік був миршавим і плаксивим. Хлопці не дуже любили з ним гратися, бо він весь час намагався щось виміняти чи видурити, а не дай бо’ шо, то зразу в плач. А потім мати біжить по хатах, мовляв, що ваші нашого ображають?

— Не скажу, шо бізнес був серйозний. — Вадік дістав пакет і почав викладати на стіл наїдки. — Контрабанда дрібна. Цигарки там, мастило. Однак усе з митницею було домовлено, усі жили добре. А тепер? Доскакалися там, на Майдані. Долар ого-го. Усе поламали. Росіяни й розмовляти не хочуть, на Донбасі взагалі срака.

Микола повільно, неначе кіт, підвівся, взяв з крючка біля дверей свій однострій, відчинив купе, однак потім трохи прикрив двері.

— Значить так, Вадік. Я оце піду в тамбур покурю, а коли вернуся, шоб тебе тут не було. Інакше я викину тебе з потяга. Мами, як у дитинстві, тут немає, за гнилий базар будеш відповідати. І не абияк, а перед бійцем української армії.

Микола знову відчинив двері і, накинувши кітель на плечі, рушив до тамбура.

— Микола, ти чого? Стій, ну ти шо, обідився? На шо? Шо не так? — белькотів з купе Вадік.

— Цигарка куриться десь хвилини три! — не обертаючись, крикнув Микола. — Поспішай.

Книжка

— Альо, чув, штимп? Ти тут не борзєй! — Мілька зробив крок уперед і впер дуло автомата в пузо продавцеві. — А то у мене розмова коротка!

Толік, який добре знав Мільку з дитинства, коли той ще тільки линув до гопоти, вирішив не сперечатися. Він нахилився за прилавок і витягнув чекушку.

— Це шо за дєтскій размєр, ау? — скривився Мілька. — Нормальний пляхан давай!

— Немає, Мілька. — Толік розвів руками. — Уже сьогодні і Хан, і Бодя заходили.

— Дивись мені, - погрозив автоматом Мілька і посміхнувся своїй страшній, як ріг будинку, напарниці. — Бачиш? Дядю Мільку тут усі уважають.

Він засунув чекушку під бронік, зробив крок на вихід, аж раптом розвернувся.

— Бля, а канхвет дамі?

Дама пирснула, показавши жовті зуби, і кокетливо закотила очі аж під чорно-помаранчеву шапочку «Шахтар». Толян сипнув на прилавок жменю цукерок.

— О! Тепер діло! — посміхнувся Мілька. — А це в тебе шо?

— Книжка. — Толік витяг з-за вагів і показав Мільку потертий сірий томик.

— Вар-лам Ша-ла-мов! — примружившись, прочитав той. — Жид, чи шо?

Толік вирішив, що краще промочати.

— Шо мовчиш, убоге? — гаркнув Мілька.

Дівчина зареготала і ледь не вдавилася смоктушкою.

— Ти ще тут мені канхвету зжерти не ладна. — Рознервований Мілька вперіщив її по спині так, що цукерка вилетіла з рота і, вдарившись об стіну магазинчика, впала за прилавок. — То про шо буквар?

— Про тюрму. — Толік з острахом покосився на Мільку.

— Готуєшся? — зареготав той. — Ти мене спитай, я тобі краще любої книжки розкажу!

Толік кивнув. Що-що, а зону Мілька почав вивчати ще підлітком. Може, й згнив би там, але ж тепер ДНР, звільнили, автомат дали.

— Тут про минуле. Про політичних і злодіїв.

— Дай сюди!

Мілька вирвав книжку в Толіка, погортав і раптом, відчинивши двері магазинчика, жбурнув у нічну мряку.

— Гівно, а не жид. Херню пише. Ти краще пісні слухай, ну Круга там, Кричевського. Там правди більше. Пішли, Маня!

Мілька підхопив подругу, і вони вивалилися на вулицю. Коли їхні кроки стихли за рогом, Толік обережно визирнув, а потім вибіг під снігово-дощову кашу і підняв з мокрого асфальту книжку.

— Боже, — бурмотів він, обтрушуючи папір від води і бруду, — тридцять сьомий скоро здасться всім нам раєм, Варламе!

Мама

— Альо!

— Привіт, мам.

— Привіт, доню.

— Як ти?

— Жива.

— Не жартуй так!

— Добре, не буду.

— З тобою не було зв’язку.

— Так, був обстріл, я сиділа в підвалі, а потім дізналася, що пошкоджена вишка.

— Ти не надумала виїжджати?

— Я ж тобі казала, що не можу. Тут мої діти, моя школа.

— Мама, ну хіба у вас там ходять у школу?

— Зараз ні, однак ще донедавна ходили. Тепер я ходжу до декого по домівках, даю завдання.

- І вони вчать математику?

— Вчать. Ти не повіриш, навіть часом краще, ніж до війни.

- І багато не виїхало?

— Та є. Ти не забувай, що у нас здебільшого тихо.

— Та да, особливо в останні дні.

— Це правда. Обстріл був. Однак зараз знову тихо.

— Мам, а у нас кажуть, що у вас у школах запровадили політінформацію.

— Ну в нас хоча б опалення спочатку «ввели». Однак усе може бути.

- І що, ти будеш своєму класу читати про те, які ми бандерівці?

— Я думаю, до цього не дійде. Я вчитель, а не політпрацівник.

— Не дійде?

— Ну сподіваюсь. Не віриться в усе це.

— Ти так само не вірила, що й війна прийде.

— Твоя правда.

— Мама, приїжджай, я скучила. Немає там чого робити. У мене вже є робота, я знімаю кватиру, приїжджа-а-ай.

— Ну-ну, не плач, доню.

— Обіцяй, що подумаєш. Бо інакше приїду я!

— Добре, не гарячкуй. Я подумаю.

— Я люблю тебе, мама. Бережи себе.

— Обіймаю, доню. Най Бог береже.

Тиша

Тиша? Невже таки тиша? Ховрах висунув носа з нори і втягнув весняне повітря. Потім розгріб брудно-сіру торішню солому й обережно виліз нагору. Над ховрахом синіло бездонне небо. Він привстав на лапах і роззирнувся. Подекуди крізь стару, місцями спалену стерню вже пробивалося щось зелене. Удалечині, неначе