Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий
— Привіт, Сірьож. — Устим провів рукою по чубу, в якому вже почала пробиватися сивина.
— Драсті, Устиме. — Молодший років на десять воєнком піднявся і подав руку сусідові.
— Дивлюся, хоч і до воєнкома дослужився, а майже нічого не нацарював, — махнув рукою навколо себе Устим.
— Хто хоче царювати, той і прапором півармії винесе, не обов’язково воєнкомом бути.
— Ну люди різне говорять.
— Говорять, значить, шось та знають! Може, десь у більших містах усе по-іншому, а у нас, задрипанців, сам бачиш.
— Закуримо?
— Давай.
Воєнком дістав попільничку, і чоловіки задиміли.
— Я, оце, Сірьож, через сина прийшов, через Ваню, — видихнув дим Устим.
— А шо з ним?
— Рветься на війну.
— Ну час такий, — розвів руками воєнком. — Багато хто рветься зараз.
— Отож і воно. А я онуків хочу. І я, і Маруся моя. А син у нас один.
- І шо? Прийшов до мене просить, шоб я відмазав?
Воєнком загасив недопалка і відійшов до вікна, повернувшись до Устима спиною.
— Дурний ти, Сірьожа, хоч і полковник, — сплюнув Устим. — Я шо, не розумію, що ворога треба бити?
Військком, який розвернувся і хотів сказати щось різке, запнувся, дивлячись на сусіда.
— Тоді я не розумію.
— Запиши мене добровольцем.
На лобі воєнкома з’явилися зморшки.
— Тебе?
— А шо, я не годний? Мені ще п’ятдесяти немає. І я ракетник, ось дивися.
Устим поклав на стіл військовий білет.
— Люди кажуть, що з однієї родини двох одразу не можуть призвати. А значить, маю йти я. Шо він у житті бачив? Ні дружини ще немає, ні дітей. Уже якшо я не повернуся, тоді хай він. А зараз не час.
Воєнком відкрив воєнник, глянув на Устима, дістав цигарку і закурив.
— Устим, ну ти ж розумієш, що це не гарантія? Ти розумієш, що він теж може добровольцем піти?
— Розумію. Буду говорить з ним, може, мамку саму не кине без копійки.
Устим витягнув із стаканчика на столі ручку і підтягнув зі стопки аркуш паперу.
— Ну сідай, воєнкоме, не стовбич. У тебе своя правда, а в мене своя. Давай, розказуй, яка у вас тут процедура?
Онук
— Ба, а шо це означає, як мертві сняться?
Баба відклала шиття і глянула на онука. Малий Сергій сидів за столом під лампою і щось малював. Він навіть не повернув голови до баби, а поставивши запитання, продовжив водити олівцем по аркушу.
— Люди різне кажуть. — Баба поправила окуляри і підсунулася ближче під торшер. — А нашо тобі?
— Ну цікаво ж.
Баба знову поглянула на онука. Обличчя малого було звичайнісіньке. Не напружене, не перелякане. Він виводив щось на папері і навіть аж трохи висолопив язика від зосередження.
— Одні кажуть, шо це наші думки повертають їх у снах. Інші твердять, шо нагадують вони нам так про себе.
— А ти сама як думаєш? — Сергій повернувся до баби і зазирнув їй в очі.
— Я? — Від несподіванки вона аж заклякла. — Я не знаю.
Малий почухав кінчиком олівця лоба і сумно видихнув.
— А мені дід часто сниться.
— Мій дід? — Баба остаточно відклала шиття.
Малий посміхнувся.
— Хіба він тобі дід? Тобі він чоловік. Це мені дід. — Обличчя Сергія знову посерйознішало. — Був дідом.
— Ходи-но сюди. — Баба посадила Сергія на коліна. — Ти навіть думати так не смій. Шо значить був? Він і є твоїм дідом. І завжди буде. Просто тепер він в іншому місці.
— У Бога?
— Хотілося б вірити, шо у нього.
Сергій мовчав. Баба притисла онука до себе і гладила його білого чуба.
— А я думаю, — подав нарешті голос онук, — мертві сняться, коли вони хочуть нас побачити. Сидять вони там у Бога. Щось там роблять, балакають між собою. А як скучили за своїми рідними, так і просяться до них у сни. Коли Бог їх пускає, вони підуть, поговорять, побачаться, і їм уже не так самотньо, а тоді знову назад до Бога.
— Значить, дід за тобою скучає.
— Так і я ж за ним теж.
— Знаю, дитино, знаю. — Баба ще сильніше притисла онука до себе. — А шо ти там малював? Діда?
— Діда.
- І який він?
— Він мій.
Перекур
— Ну шо, ніби тихо? — Степан прочинив підвальні двері і висунув голову на сходи.
— Мовчать, — подав голос Єгор.
— Може, пішли нагору кисню ковтнем?
Степан сіпнув двері, розчищаючи прохід від битого скла, штукатурки та шматків арматури.
— Та можна.
Степан так і не кинув батьківську хату. Просторий дім з верандою, гараж із підвалом — усе це він зводив разом з батьком на місці старої розвалюхи, у якій, до речі, Степан і народився. Тоді, коли тутешнім степом вперше рознісся Степанів крик, теж була війна. Правда, лінія фронту вже відкотилася далі на захід, однак ознаки боїв — збиті дахи, винесені мости та знищена техніка, залишилися. Звісно, цього Степан не пам’ятав. Про це розповідав батько набагато пізніше, уже коли вони зводили нову хату.
Вечорами всі будівельники, а це фактично сусіди по вулиці, сідали на подвір’ї за широкий, збитий з дощок стіл, вечеряли і згадували війну. Степан, який уже був у віці, коли йому можна було довірити підносити цеглу чи слідкувати, щоб не застиг розчин, теж сідав з чоловіками за стіл, лупив товчену картоплю і слухав.
«Як же ж давно це було», — майнуло в Степановій голові, коли він продирався нагору з підвалу. Від гаража, під яким був підвал, не лишилося майже нічого. Так, купа цегли, рештки шиферу та один кут з частиною тильної стіни. Чим саме влучило, Степан так і не розібрав, та й чи не однаково. Гупнуло тоді дуже сильно. І саме тоді, розгрібши биту цеглу, Степан перебрався з хати в підвал. Щільніше поставивши консервацію та згрібши в загородку нехитрий врожай, він збив тапчан і зробив буржуйку зі старого газового балона. Тоді ж і забрав сусіда Єгора, який під час чергового обстрілу лишився взагалі без хати.
— Гуртом і батька легше бити, — сміявся Єгор, переносячи до Степанового льоху своє нехитре майно.
Кілька разів до підвалу приходили зенітники, які стояли за селом.
— Ну що ж ви тут, як миші, сидите й смерті чекаєте, — бідкався молодий старлей, викладаючи на стіл гуманітарку: хліб, тушонку та цигарки.
— Нічого, синку. Ти за
