Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

Загалом наступні вісім років можна сміливо вважати найщасливішими в житті жінки. І хоча Марта розуміла, що, попри її немолодий вік, Майк навряд її переживе, в день, коли все сталося, вона ледь не віддала Богові душу.

Коли, вколовши заспокійливе, «швидка» поїхала, Марта подзвонила сусідові й попросила допомогти поховати Майка. Сусідський хлопець загорнув собаку в мішок, узяв лопату і разом з Мартою закопав його на пустирі. Хлопець пішов, а Марта так і лишилася сидіти біля свіжої могилки.

Сутеніло. Нарешті Марта звелася на ноги і хотіла вже йти, як праворуч у кущах почула якийсь звук. Вона підійшла, розгорнула гілки і немов перенеслася на вісім років тому. На неї мутними блакитними очима дивився Майк. Цуценя, відчувши її присутність, знову кавкнуло і зробило спробу поповзти в її бік.

Марта нахилилася і підняла малюка на руки.

— Ну привіт! — Марта тихо заплакала. — А я вже думала, що ніколи тебе не побачу.

Місто вже майже повністю оповила темрява, лише на заході лишилася смужка сіро-синього неба. Місто жило своїми справами і не здогадувалося, що пустирем, ледь переставляючи ноги, стара Марта несе йому мале, щойно врятоване життя.

Цілі

Сергій втиснувся в стіну колодязя, поруч з ним важко сопів Євген. Угорі бабахнуло, спочатку майже поруч, а потім ще кілька разів трохи далі.

— Я навіть уявити не міг, наскільки люблю теплотраси, — посміхнувся сам собі Сергій.

Коли він перший раз потрапив на фронт, їх одразу розмістили в селі. Саме там він уперше побачив, що всі ляди колекторів зсунуті вбік, а всі двері до хазяйських погребів відчинені або й зняти із петель.

— Одразу видно необстріляного, — сказав тоді хтось, проходячи повз Сергія, що розглядав вхід до льоху. — То все згодиться, як почнуть «градом» крити.

З того часу минуло неначе ціле життя. Сергій навчився відрізняти за звуком будь-яку зброю і напрямок пострілу. Він потрапляв під обстріл і мінометів, і «градів», і арти.

На війні швидко до всього звикаєш. Засинаєш під гупання вибухів, їси, втиснувшись у стіну окопу при обстрілі. З часом навіть ловиш себе на тому, а чи не сильно розслабився, чи не притлумилося відчуття небезпеки.

Угорі ніби стихло. Чоловіки, які ледь втиснулися в колодязь теплотраси, почали повільно розгинати руки-ноги і вилазити нагору.

— Хто так будує? — посміхнувся Євген. — Двоє чуваків ледве в одну яму влізли.

- І не кажи! — посміхнувся й собі Сергій, вилізаючи нагору.

Обтрусилися, роздивилися. Ніби все навколо ціле. Найближче прилетіло зліва в поле і балку, де не було будинків.

— Мирон, Савка цілі, - передав по рації Євген.

— Прийняв, — огризнулася рація.

— Знаєш, а у мене було приключєніє, коли на ротації вдома був. — Сергій обтрусив штани і глянув на Євгена. — У нас на вулиці шось ремонтували в колекторі. Я якраз додому йшов, а пацанва гуляла поруч і кинула шутіху.

- І шо?

— Я рефлекторно сіпнувся до колектора. Це ж мить буквально. От би був номер, якби на голову ремонтнику стрибнув.

— Так, могли в чувака бути повні штани вражень.

— Ладно, пішли ближче до хат. Нічого тут біля поля отиратися.

На село опустився вечір. Бахало й далі, однак правіше, ближче до дороги.

— А я за три місяці ще додому так і не попав, — зітхнув Євген.

На фронт

Богдан з Романом сиділи один навпроти одного і мовчали. Відкоркована пляшка була майже повна.

— То ти не передумав? — нарешті промовив Богдан.

— Ну я ж не дівчинка п’ятнадцятирічна, шоб рішення щодня мінять? Післязавтра відправка.

Чоловіки вдарили чарками й випили. Знов на деякий час запала мовчанка.

— А Таня знає? — озвався нарешті Богдан.

— Ще ні. Сьогодні скажу. І їй, і дітям.

— Може б, почекав трохи? Ну хоч до весни.

— А шо, думаєш, до весни розсосеться? Навряд. Я й так довго чекав, думав, упораються й без таких, як я, артилеристів.

Роман налив обом ще по п’ятдесят.

— Давай оце потроху й буде! — Він закрутив пляшку і поставив її під стола. — Усе буде добре, братику. Це як і на Майдані було: у телевізор дивитися страшно, а на місці — `a la guerre comme `a la guerre.

Чоловіки знов вдарили чарками й випили.

- І все ж я не розумію, Романе. Троє діток. Не дай бо’, шо?

— Навіть думати так не смій, Богдане. Якщо так думати, то йти не можна. Я йду не на забій! Йду, бо маю розуміти, що відбувається. Там, а головне — тут! Я не маю більше віри владі. Подивися, біля кабаків запаркуватися ніде. Усі гуляють, святкують. Усі спокійні: податківці, судді, прокурори. Усі, як раніше, стрижуть капусту. Я не можу жити в такій країні.

— А якщо іншої не буде?

— Буде, брате. Неодмінно буде.

— Та я вірю, що буде. Але страшно, що багато гарних людей до цього часу не доживе.

— Страшно не вмерти, страшно жити як підсвинок, ховаючись під боком у мамки, смокчучи цицьку, і вдавати, що все супер, тоді як колій уже ножа гострить.

Чоловіки замовкли. Кожен думав про своє.

— Добре, йди. Може, скоро й я прийду.

— Війна — це не та річ, що треба йти, бо хтось пішов. Це не мотивація, — тихо, немов до себе, промовив Роман.

— Ти правий. Та якою саме ми лишимо країну нашим дітям, зараз на нашій совісті.

Змінюючи світ

Вадік втиснувся у вагон метро і почав свою улюбену гру — змінювати світ навколо себе. Для цього йому треба було зовсім не багато, лише навушники і плеєр у телефоні.

Вадік знав, що досить лише перемішати улюблені пісні — й натовп у вагоні почне змінюватися разом з музикою, яка гратиме в певний момент.

«Холодно», — виводив Вакарчук, і разом з ним увесь вагон ховав підборіддя в шалики.

«Я їду любити. Тебе, моя Афродіта, я твій Ів Кусто», — тягнув Тополя, і чоловічі обличчя сусідів по вагону ставали якимись мудрими і задумливими.

«Сонцем, небом, дощем», — лунав з навушників голос Марічки, і у вагоні, попри юрбу, ставало світліше.

Коли грали «Гади» чи «Перкалаба», то вагон перетворювався на святковий балаган, коли з навушників рубали «Кому Вниз», то здавалося, наче потяг летить найглибшими тонелями душі.

Утиснувшись у вагон, Вадік поліз у кишеню за навушниками і зрозумів, що їх немає. Люди у вагоні стояли, втупивши очі перед собою, і неначе німо докоряли Вадіку, що сьогодні не будуть грати в його театрі, а марнуватимуть хвилини життя, слухаючи «Обережно, двері зачиняються».

Вадік витримав дві зупинки. Вийшовши на станції, піднявся до найближчих ларків.

— Дайте навушники, найпростіші,