Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Розводиш? — посміхнувся Ванька.

- Є трохи, — засміявся Сивий. — Треба ж якось настрій піднімати. Ладно, погрівся? Пішли змінимо хлопців біля шлагбаума, хай погріються.

Чоловіки пішли до побратимів на краю блокпосту.

— Йдіть погрійтеся, ми тут з партизаном вас підмінимо.

— Шо ти мелеш, Сивий? З яким партизаном?

— У нашого Ванюшки новий позивний! Він тепер партизан, — засміявся Сивий і штурхонув товариша в плече.

Над блокпостом рознісся регіт.

Про собак

— Альо.

— Привіт, журналюга!

- І тобі не хворать!

— Шо там у тилу?

— Та шо? Тил. Народ до Нового року готується. А у вас шо, тихо?

— Ну як тихо? Не так як було, однак не тихо.

— Обстрілюють?

— Вони, суки, трохи тактику змінили.

— Тобто?

— Собак пускають до нас полями.

— Яких собак?

— Я не знаю яких, а тільки вони прив’язують до нашийника цепки, і ті біжать полем, чіпляючи розтяжки.

— Гинуть собаки?

— Ну не завжди, однак гинуть.

— А нашо воно їм?

— Мабуть, пробивають ходи в мінних полях, шоб мати можливість ближче підійти, бо ж у нас позиція гарна і якшо не мінометом чи «градом», то ніяк.

— Хочуть підлізти на відстань пострілу?

— Угу. Та тільки хєра їм. У нас тут подарунків для них різних, мама не горюй!

— Це добре.

— Ладно, радий був чути!

— Навзаєм, бережи себе!

ДТП

Як дивно інколи розтягується час. Деякі періодди життя — місяці, а іноді й роки — пролітають, як «пулі у віска», а деякі секунди тягнуться вічність.

— Ох ти ж, блін, — пролунало з водійського сидіння, і наступна мить розтяглася, неначе на сторіччя.

«Автобус різко змінив курс, пішов юзом, перетнув зустрічні смуги і перекинувся догори дригом на узбіччі, так? — перепитував мене потім дебелий міліціонер, записуючи пояснення. — Я правильно записав?»

І не посперечаєшся, все ніби правильно, однак відчув я інше.

Я відчув, що наш красунчик «Спринтер» почав жити власним життям. Я відчув, як водій Женя намагався приборкати залізного коника, який послизнувся і ніс нас усіх у невідомість. Я відчув, як згрупувалися поруч з водієм Тарас і Сергій, а поряд зі мною вхопилася за крісло Віка.

А далі пішов танок завдовжки у вічність, бус шарпнувся в один бік, в інший, а потім полетів кудись задом.

— А шо це у вас, броніки? — Дебелий інспектор посвітив ліхтариком у надра перекинутого буса. — Ви шо, волонтери? Додому поверталися? От же ж не пощастило!

Коли бус почав лягати на бік і далі на дах, я відчув, що на мене і Віку летять броніки, каски та інше начиння з салону. Я намагався прикрити її рукою і собою, однак шось важке таки прилетіло їй у голову.

Вікторія, Перемога, чудова жінка зі степів Донбасу! Це вона з чоловіком возила нашим воякам їжу. Це вона за це потрапила в полон. Це вона врятувала український прапор, який негідники кинули в ОДА, щоб витирати ноги.

Вона їхала з нами до столиці, в гості, тому теж потрапила в цей танок буса.

— Болить?

— Нічого, я сильна.

— Це точно.

Сергій кульгає, Тарас притискає серветку до розсіченої голови.

— Оно у тебе й щока припухла, — кидає Тарасові дебелий інспектор.

— Та нє, не припухла, то я від природи такий красівий, — жартує Тарас.

Коли бус закінчив свій довжезний танок і нарешті завмер, Тарас, як заправський герой бойовика, вибив бокове скло, виліз сам і почав допомогати іншим.

Сергій почав обробляти всім рани.

Спинилися випадкові машини. Першими підбігли до нас двоє чоловіків, також волонтери. Саме вони викликали «швидку» і підтримували нас до її приїзду.

Зараз, коли час знову став звичним, я пригадую, що за ту мить, доки тривав танок буса, я встиг дуже багато. Я згадав дружину, діток, рідних, основні події життя, а головне, хоч якось встиг зреагувати на те, що відбувалося. Час став настільки гумовим, наскільки було потрібно.

— Усі живі? — спитав чоловік, який також спинився нам допомогти.

— Живі!

— Оце зараз головне, все інше — потім!

Баба

Стара баба пхнула причинені двері, що аж зойкнули клямкою, і повільно, спинаючись на ціпок, прошкандибала сінями до хати.

— Бабо, ви не заблукали? — Мишко відірвався від наплічника, який саме пакував.

— Та ні, чого ж заблукала? — Баба оглянула хату. — Все вірно прийшла, все вірно.

Баба підтягла ціпком стільця і сіла просто посеред світлиці. Чорна, зморщена, у темному жупані, спідниці, плахті та платку.

Глибоко посажені вицвілі очі баби дивилися не на Мишка, а неначе крізь нього.

— Значить, зібрався? — прошамкала стара.

— Зібрався.

Уся ця історія з бабиним приходом була настільки несподіваною, що Мишко не знав, як реагувати.

— До сестри моєї, значить, у гості йдеш, — вела баба далі.

— До якої сестри? — закліпав очима Мишко,

— До молодшої, до якої ж іще?

Здавалося, обличчя в баби витесали з каменю — тонка нитка зціплених губ, павутиння зморщок.

— Шось ви, бабо, плутаєте. — Мишко намагався говорити весело, однак виходило погано. — Я на фронт, на війну йду.

— Я ж і кажу, шо до неї. Знов сучка голову підняла, рядить шо попало, а мені розбирай.

На довгу мить у хаті повисла тиша.

Баба встала, ще раз глянула на світлицю, Мишка і пошкандибала на вихід.

— Бабо, а ви хто? — не втримався Мишко. — І чого приходили?

Баба на мить завмерла у дверях.

— Я? Я — смерть. Ходжу, дивлюся, кого сестра в гості кличе. — Баба повернула голову, і вицвілі очі на мить зустрілися з Мишковими. — Та ти не бійся. Не твій ще час. Йди, раз кличе, борони землю.

Грюкнули за бабою двері. Мишко кинувся услід, вискочив надвір. Порожньо, лише тихо падає сніг.

— Дивовижа, — знизав плечима і повернувся в хату пакувати наплічника.

Москва

У 2002 році ми з дружиною приїхали до Москви задля участі в одному телепроекті. Минув місяць після «Норд-Осту», народ навколо був чорний і зляканий. Колись я ще опишу, як я тоді відчув Москву, а поки що про інше.

Телепроект, у якому ми брали участь, називався «Медовий місяць». Сімейні пари змагалися в різних конкурсах, щоб виграти «суперавтомобіль» «Нива» кольору баклажан. Фактично для учасників це були три окремих записи програми за неповні дві доби.

І ось ми пройшли чвертьфінал, півфінал і фінал! Тидищ! Родина з Києва, себто ми, перемогли всіх! Поздоровлення, квіти, ключі від машини! Аж раптом нас починають поздоровляти і люди зі знімальної групи (світляки, гримери, адміністратори), які за нас, виявляється, тихо вболівали! Ну що? Треба виставлятися! Надворі вже глупа ніч, знімальний павільйон у районі Льодового стадіону. Я побіг,