Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий
— О ні, дякую.
— А ще об’яви крутять. Про податки. Уже п’ять штук податків придумали. І шось там таке мудрьоне. Шо як бізнесмен, то маєш податок принести за певною адресою у якийсь там центральний банк ДНР.
— Общак-банк?
— Ну типу.
— Добре, поїду, дорога дальня.
— Давай, ніби затихло. Усім вітання і подяка тим, хто допомогає волонтерському руху.
— Добре!
— Передавай, що дух у нас бойовий, рідну землю не віддамо!
— Передам!
Дорога
Глупа ніч. Блокпост під Слов’янськом. Вимикаємо фари і на аварійці підкочуємо буса під знак «Стоп». Вітер, час від часу зривається сніг. Військові в повній бойовій та з калашами повільно підходять.
— З Києва? — посміхається один, розглядаючи паспорти.
— Ага!
— У вас тут у бусі аж ніби пахне рідним Києвом.
Засміялися всі.
— Волонтери, значить?
— Ну да.
— А куди прямуєте?
— Під Кримське.
— Ну щасти, вітання пацанам! Кажіть, що скоро й ми до них підтягнемося!
Майже по обіді. Виїзд з Кримського. Блокпост. Двоє хлопців у повному спорядженні перевіряють документи.
— Повертаєтеся з санаторію?
— Ага.
— Гупа?
— Та да, гупа!
— Розвантажилися?
— Так, усе добре! А ви як тут?
— Та тримаємося. Дякуємо вам!
— Та нам за що? Це ви тут серед степу і в дощ, і в сніг, і в холод.
— Та ж без вас, без волонтерів, точно подубли б! Так шо дяка по адресу!
— Та й вам теж. А шо це за говір у тебе, ти не кримчак?
— Сімферопольський!
— Виходить, кримчак Кримське вартує?
— Виходить.
— Усе, па!
— Столиці привіт!
— Обязи!
Пізній вечір, в’їзд з Красногорівки в Мар’їнку.
— Шо, валять сєпари?
— Ну ми не специ, ляпає, а хто, шо, то не знаємо.
— Не переймайтеся. Далі тихо. А ви шо, хлопцям гуманітарку возили?
— Ага!
— Ну легкої… Києву вітання.
— Дякуємо. Ось комплект від дощу, куртка й штани, тримай!
Військовий на мить замислюється.
— Ні, там далі блокпост є, їм віддайте, їм потрібніше!
— Тоді бувайте.
За десять хвилин.
— Волонтери? З Києва?
— Да.
— А з якого району?
— Солома.
— Позняки.
— О, а я з Троєщини!
— Слава Україні!
— Героям слава!
Шаман
— Лягай, блін! — почув над самим вухом Олег, і в наступну мить щось штовхнуло його вперед в окоп, просто біля входу в бліндаж.
Падаючи, він відчув, що зверху на нього навалюється здоровезне тіло.
Олег зачепив каскою стіну окопа. Хотів випростатися і почув, як нагорі вибухнули. Спочатку зовсім близько, аж посипалася земля, а потім трохи далі вбік. Олег втиснувся в землю.
— От ти даєш, молодняк, — почулося згори праворуч. — Так і без голови залишитися можна.
Олег вивернув шию і побачив поруч в окопі того, хто його врятував.
Чоловікові було десь під п’ятдесят. Хоча, може, й менше; борода, обвітрені щоки та сіро-зелений заскорузлий одяг років додають ого-го!
— Дякую, — прохрипів Олег незнайомцю.
Обстріл пішов далі, тож чоловік відповз трохи вбік і сів в окопі. Випростався і Олег.
— Дякую вам, — ще раз промовив він.
— Та, не бери в голову. У війну набоями повернеш, — засміявся чоловік. — Будемо знайомі, я Костя. Позивний Шаман.
— Олег. А по батькові як вас?
— Не треба, достатньо Костя або Шаман.
— Добре.
Шаман дістав з-під броніка пачку, витягнув зубами цигарку і клацнув запальничкою.
— А чого стовбичив? Глухий, чи шо?
— Якшо чесно, — знизав плечима Олег, — то глухий. Одне вухо взагалі не чує, а друге поганенько. Свист та тихі звуки кепсько розрізняю.
— От ти крендель, — посміхнувся Шаман. — Хто ж тебе призвав?
— Доброволець я. А вухогорлоносу грошей дав, шоб не писав, шо недочуваю.
— Дивний світ. — Шаман випустив носом цівку диму. — У мої часи платили навпаки, шоб не забрали.
— Ну треба ж Батьківщину боронити?
— Та ясно, шо треба, жартую. Раніше тебе не бачив. Ти коли прибув?
— Позавчора.
— Ясно. Ну, козаче, молися, щоб наступного разу теж не сам був під час обстрілу, бо буде горе.
— Та я якось той, у Бога не вірю.
Шаман загасив недопалок і знов посміхнувся.
— То твої особисті справи — вірити в Бога чи ні, жити треба так, ніби він є! Тоді все буде добре.
— Так і живу.
— То й молодець. — Шаман піднявся з окопа й огледівся. — Ну ніби фініш у сепарів. Давай тепер ми їм насиплемо проти ночі.
Партизан
— Ти чув, партизани сепарський блокпост вирізали? — Ванька присів за блоками ближче до теплої буржуйки і шмигонув носом.
— Та чув, — тихо промовив Микола на прізвисько Сивий і теж підійшов ближче до тепла.
Блокпост, де з-поміж інших стояли Ванька та Микола, був не на передовій, а в умовному тилу. За місяць, доки вони тут були, пост жодного разу не був атакований і не потрапив під обстріл. Гупало набагато далі, а тут військові та нацгвардійці перевіряли машини, які рухалися вглиб фронту і назад, щоб ніхто нічого не тягнув із зони на «Велику землю».
— Як криси тилові, - бідкався двадцятирічний Ванька. — Там наші воюють, а ми тупо в багажниках порпаємося.
— Е, не скажи, — відбив Сивий, простягаючи руки над діжкою-буржуйкою. — Тут теж треба. Оно, «муху» позавчора хто знайшов? Ми. А якби з тієї «мухи» хтось по побратимах бахнув?
— Та зрозуміло, та все одно хочеться на передову. Я вже думаю, шо треба було не у військо йти, а в партизани! Я ж майже місцевий, усе тут знаю.
— Партизани, кажеш? — посміхнувся Сивий. — У всі часи є партизани. Батько мій під час війни партизанив. Та й у часи моєї молодості в Казахстані теж партизани були!
— Як це? — Ванька недовірливо покосився на товариша. — Які могли бути партизани?
— Я служив прапорщиком там, а партизанами називали тих, кого до нас в частину присилали раз на рік на прибирання врожаю. Ну замість військових зборів.
— Цивільні тобто?
— Ну у нас вони були у формі та працювали на полях замість армійської підготовки.
- І добре працювали?
— Ну такоє… Раз на місяць продукти в магазин завозили, ну і горілку. Так після завозу нікого з партизанів три дні добудитися було неможна.
— Ого.
— От тобі й ого! А один, зараза, украв мої чоботи парадні і пропив. Причому й мене покликав. А про те, за чий рахунок бенкет, сказав, уже коли все випили.
— Не вбив його?
— А толку? Разом же пили.
- І то правда.
Ванька, трохи зігрівшись біля буржуйки, намацав у кишені цигарку, закурив.
— Ну зараз партизани не такі.
— Я й не кажу, шо такі, просто при слові «партизани» згадую Казахстан і нічого зробити не можу. Смішно. Я там і посивів, до речі.
— Ого, а шо сталося? Знов партизани?
— Та ні, то вже казахи підшефні втнули.