Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий
— Так ви теж ніби Нацгвардія, а шеврон онде «Беркут».
Чоловік рознервувався.
— Зараз розкрутимо автобус.
— Уперед. Раз зумієте розкрутить, то й назад скрутите.
Чоловіки продовжують порпатися в бусі. Простукали борти, зазирнули знизу.
— А чого ти злишся? — знов намагається вивести з рівноваги старший. — Ми сьогодні правда затримали машину з наркотою!
— У волонтерів?
— Ні, у міліціонерів.
— Ну так хто тут тягне все звідти? Тут днями не спиш, збираєш хлопцям, потім сам тягнеш туди. А на зворотній дорозі з тобою, як з уркою. Ти шо, думаєш, я не знаю, шо ти зараз робиш? Качаєш тут нас, шоб бовкнули, може, шо, проговорилися, якшо дійсно шось везем.
- І звідкіля такі познанія?
— Ну ти ж посвідчення бачив!
— Так ви ж нічого не везете.
— Не везем.
— Так чого нервуєш?
— Другу добу на ногах, а ще й з передової.
— Добре, їдьте, пиши тільки правду, журналіст.
- І не сумнівайся, служивий.
Роман, який майже задрімав, кліпнув очима і прокинувся, коли бус кинуло на черговому ухабі.
Він ще раз пригадав розмову з беркутівцем. І ніби ж усе добре. Ніби нормальну справу роблять. То чому ж осад такий на душі? Бо ставилися до своїх співгромадян як до бидла, зрозумів Роман. Ніби й не було Майдану, загиблих, війни і всього іншого. Велетням у погонах було все одно, хто перед ними, якщо не свій, не зі своєї касти. А хоч ти волонтер, а хоч медик, а хоч просто перехожий.
Думати про «беркутят» не хотілося. Роман дістав мобілку і почав гортати фотки. Ось танкісти розглядають привезену уніформу. Ось бійці Нацгвардії розвантажують спальники. А ось зовсім юний легінь червоніє, бо йому на передову привезли передачу від мами.
— Ви там, головне, тримайтеся, — прошепотів Роман, а з «беркутами» то не проблема, то просто невеличка пригода.
Він кинув мобілку в кишеню, покрутився, вмощуючись на броніках, і задрімав.
Друг
— Привіт, Русь.
— О, привіт, Андрюха. А ти якими судьбами, ти ж ніби мертвий?
— Мертвіше не буває, однак уві сні ж усе можливо?
— Точно. А чого раптом вирішив навідати?
— Та скучив. Скільки ми вже не бачилися?
— Ну з твого похорону.
— Да, хєрово якось вийшло, навіть двадцяти років не пожив.
— Казали, шо ти з частини в самохід пішов і там тебе вбили. Правда?
— Та яка вже, Руся, різниця? Ти як?
— Воюємо. Хто б міг подумати?
— Це точно. Багато пацанів останнім часом молодих до нас приходить. Такі, як я колись, жити б і жити.
— А у вас там правда є пекло і рай?
— Усяко є. Усе як у вас. Кому он і на землі пекло, а кому й рай.
— А росіян багато приходить?
— Та чимало. Дуже багато ображених, кого позакопували як собак край доріг без хреста й імені.
— Ну ніхто їх сюди не кликав.
— Та понятно.
— А шо у вас на небі чути, війна скоро кінчиться?
— Того не знаю. Промисла Божого ніхто, крім Бога, не знає.
— А який він, Бог?
— Щирий.
— А правда, що рабів до раю не пускають?
— Правда.
— Я так і думав.
— Добре, піду я, Руся!
— Передавай усім вітання! Батьку, дідам, усім, кого побачиш.
— Добре.
— Рано чи пізно, та побачимося.
— Краще пізно, не поспішай, живи.
Коала Маня
Загалом коала Маня завжди була пацифісткою. Вальяжна і млява, вона днями їла листя і ні в що не втручалася. Тож коли звірі обрали її для важливого завдання, Маня запанікувала.
— А чого це я? — лупала вона очима, поглядаючи на товаришів. — Оно, хай качконос Тарас іде. Він і патріот, і безбашенний на весь клюв.
— Маня, — перебив її кенгуру Павло, — не починай. Я вже пояснював, що, за даними розвідки, він боїться птахів, бо його в дитинстві клюнув гусак.
— Ну так може… — хотіла додати Маня, та Павло шикнув на неї.
— Я б сам пішов, та я великий і він не візьме мене на руки. Сама подумай, хто захоче потіскать тридцятикілограмового псевдозайця? А коалу всі люблять, і він нічьо не запідозрить.
— Ладно, — пробурмотіла Маня, прожовуючи евкаліптовий листок. — Чого не зробиш заради миру на землі.
Удалечині з’явилася невеличка лисувата постать. Звірі затихли.
— Хто це у вас такий на дереві листя трощить? — спитало півтораметрове нєдоразумєніє.
— Це коала, один з символів нашого зеленого континенту, — відповів хтось з юрби за лисим.
— На руки можна взять?
— Конєшно!
— Не вкусить?
— Та ну шо ви? Звісно ні!
Лисий простяг руки і, відірвавши Маню від дерева, притис до себе.
— Гарнюня, — посміхнувся до юрби лисий.
Почали клацати фотоапарати, заблимали спалахи. «Ну час», — подумала Маня і напружилася.
— Слава Україні! — проревіла коала і випорожнила лисому на піджак все, що переварювала два останні дні.
— Айопт! — завалувало нєдоразумєніє, кинувши Маню на землю. — Це теракт, нападєніє на лідера міравой дєржави!
Маня повільно полізла на дерево і побачила, як лисий біг до літака, а за ним ще кілька запопадливих фігур, які намагалися струсити Манине гівно з його піджака.
— Додому! Заводь літак, мені в понеділок на роботу! — кричав лисий. — Хотів поспать, блін, а тепер ще пінжак стірать! Аліна вб’є, як дізнається!
Маня побачила, як удалечині за кущами за всім споглядає кенгуру Павло. Зустрівшись поглядом з коалою, він підняв угору великий палець на передній лапі, мовляв, зачьот.
— Смерть ворогам, — пробурмотіла Маня, зриваючи листок евкаліпта.
Термінал
Під ранок усе майже стихло.
Степан з Ігорем, які всю ніч провели на позиції за ескалатором, отримали кількахвилинну, а може, й кількагодинну, хто його знає, передишку.
Ігор, прикриваючи цигарку долонею, закурив і ліг на бік, споглядаючи летовище, яке починало проявлятися в ранковому мареві.
— Знаєш, Стьоп, а я ж був на відкритті цього самого терміналу. Правда-правда. Я ж до війни в газеті працював. Фотографом. По всій країні катався. Та шо країні, й по світу.
— А тепер з фотографа в снайпери, значить? Не кисло.
— Сам у шоці, - посміхнувся Ігор. — Народу тоді було на відкритті, шо тобі сказать. Не термінал був, а ляля. Хто б міг подумати, шо пару років, і все.
— Та, може, ще відновлять?
— Навряд. Легше знести, шо тут відновлювать?
— Да, відновлювать не особо є шо. Слухай, я он тобі девіз придумав. «Роблю з людей котлети, а до війни портрети», — тихо засміявся Степан.
— А ти, рифмопльот, ким до війни був?
— Копірайтером.
— Тоді ясно.
— Шо тобі ясно? — знов засміявся Степан.
— Чого весь час перлами сиплеш.
— Тренуюся, шоб кваліфікацію не втратити, війна ж не вічна.
- І то правда.
— А я оце… — Степан здригнувся від пориву