Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Дошло? Дошло, ти, жирафа п’яна?! — допитується у співпляшника Коля. — От за це й пропоную дьорнуть!

Якщо душа Колі не лишається цього вечора в Одесі, не заспокоюється та не засинає десь у районі Траси Здоров’я, той, хто доживає до цього моменту разом з Колею, переноситься в барвистий карпатський край. Батяр Миколай сипле говіркою, щось декламує та співає. Рухи його різкі, мова швидка й майже незрозуміла. Здається, що за столом не Микола, а якийсь наш прапрабог, що спустився по горах з верхнього царства, щоб донести до нас істину.

— Слава Ісу, народе. Шістя, здоров’я, многая літ усім. Най живе Гуцулія. Будьмо всі уважні, любіт тато, маму і уважєйте на один одного. Тримаймоси купи.

Якщо й після цього Колина душа рухається країною далі, то я цього не бачив. Не доживав. Зазвичай це край, після якого Колян поринає чи в обійми Морфєя, чи прямісінько в нірвану.

А на ранок, до першої пляшки пива, яка повертає його душу на рідну Полтавщину, Микола стає чи то мадяром, чи то румуном з Закарпаття. Принаймні зрозуміти щось з його розмов нереально.

— Пи…ва… бар, на… бар, а ну вас, блін, — махає врешті-решт Коля, встає і йде до холодильника по пиво.

Кілька ковтків, і він уже повністю готовий повторити всю мандрівку країною від початку. Оце людина!

Сєдой

Наснився днями мені Сєдой — людина з мого дитинства. Сєдой був правильним мужиком, як тоді казали урки. Він не був злодієм, тим більше законником, просто свідомо відмовлявся працювати на радянську державу. Його батьків стратили як ворогів народа, а його віддали в інтернат. Він не пробачив, ще малим дав собі слово не співпрацювати з убивцями.

Оскільки в совку не можна було безкарно не працювати, Сєдой півжиття провів у тюрмі за тунеядство. І це при тому, що насправді мав золоті руки і працював по людях, тобто неофіційно.

Сєдой був високий, худий і жилявий. З його слів, волосся на голові було сиве з самого дитинства, відтоді як його забрали від батьків.

Коли наши шляхи перетнулися, мені було десь чотирнадцять, а йому добре за п’ятдесят. Він шабашив у нашому військовому містечку.

— Головне, малий, навчитися керувати своїм страхом, — казав він мені. — Тільки тупі не бояться, а страх допомагає вижити. Опанувати страх і змусити його не паралізувати тіло, а працювати на тебе, треба вчитися.

Сєдой оббивав дошкою балкон у батьків. Я саме збирався на бійку «район на район», які були у нас дуже популярні у вісімдесятих, і шукав цепку від зливного туалетного бачка.

— Ану покажи. — Сєдой покрутив у руці цепку з керамічним набалдашником на кінці. — Ніколи не вступай у бійку, якшо не впевнений у своїй силі. Ця штука — ніщо. Тільки внутрішня впевненість і зібраність.

Сєдой викинув цепку в смітник. Я не сперечався.

— Ці ваши махачі-забави — напускне, — вів він далі. — Гуртом дратися, як пси, то не діло. Але то все пройде з віком. Виростеш — зрозумієш сам.

Уже давно нема на землі Сєдого. Уже я сам наближаюся до його віку. І ось наснився. Сидить ніби знову на балконі, приміряє дошку. Тільки я вже не малий, а такий, як зараз.

— То шо, зрозумів, чим чоловік від пацана відрізняється? — питає мене.

— Зрозумів. Чоловік, попри страх, не відступає. Навіть перед страхом смерті. Бо ж перед собою не виправдаєшся ніколи. А пацан може й втекти, якшо шо. З пацана шо візьмеш?

— Усе вірно, малий, — каже Сєдой. — Саме тому багато справжніх мужиків гине, бо не відступають.

Я хотів розказати йому про війну, щось важливе спитати, однак не встиг. Прокинувся. А тепер ходжу і думаю лише про те, як умить у нас у країні тисячі пацанів перетворилися на справжніх мужиків. Страшне, передчасне, однак безумовно важливе перетворення для нації, на яку напав ворог.

Осінь на Донбасі

Осінь на Донбасі це вам не на Чернігівщині чи Франківщині. Жовтий линялий степ, низьке вицвіле небо і сірий латаний асфальт. Не рятують картину навіть сосни та берізки — в цілому пейзаж сумний.

А тепер ще й висаджені в повітря мости, павутиння з окопів та бліндажів, блокпости, сіролиці місцеві й одягнуті в різного штибу і якості однострої військові.

— За шо ми тут стоїмо? За грощі? Так ні, які тут у біса заробітки. Мародьорство? Ну походіть, пошукайте на жопу лиха. За ідею стоїмо. Голу ідею. Бо ж я бачив, шо було в Слов’янську, коли його звільняли, і не хочу, шоб ця чума далі полізла.

Біля відділення «Нової пошти» купа військових машин. Усередині теж купа вояків і жінок. Усі щось відправляють чи отримують. Пакети, ящики, цукерки, тушонка, печиво. Усі зосереджені й серйозні.

На краю міста чоловік і жінка збирають цеглу зі зруйнованого будинку. Поруч крутиться величезний худий сенбернар.

— Боже допомогай! — махаю їм.

- Їдь, куди їхав, хлопче, — тихо одказує жінка.

Далі ще цікавіше.

— А ви ето, ополчєнці? Ой, в смислє, ну як його?… — охоронець у сіро-синьому камуфляжі а-ля «Беркут» лякається того, що в нього вирвалося, і на мить замовкає.

— Та не нервуйте ви так, дядьку. Це завод «Пролетарій»?

— Та да, — пітніє той. — Тільки вам не сюди, вам на друге проізводство. Там і техніка, і ваші.

— Значить, наші?

— Ага, ваші.

— А ваші? Ваші де?

Чоловік відмахується, мовляв, не до вас, і зникає на прохідній.

Темніє. Бус намотує на колеса останні кілометри «туди». Розстріляний асфальт доріг, темні вікна сільських господ і канонада над обрієм.

Він стоїть біля покинутої хати. В одній руці автомат, в іншій рація. Ми встигли. Мамина посилка в руках героя.

— Ви передайте їй, хай не переживає. У мене все добре. Пічку з хлопцями перебрали, тож у хаті тепло. Ну давайте, не засиджуйтеся, бо буде темно.

Обнімаємося, тиснемо один одному руки, стрибаємо в бус. Попереду майже вісімсот кілометрів «назад». Добраніч. Хлопці просили передавати, щоб спали спокійно.

Лариска

Лаврін був сам не свій. А все через криву Лариску. Крива Лариска працювала двірником на сусідній з Лавріном ділянці. Стара й покривлена життям, вона смертним боєм билася за свої смітники біля елітної висотки, яку прибирала, і ненавиділа всіх, хто міг зазіхнути на її «багатства».

— На хуй іди, курва! — валувала вона, коли мале циганча випадково забрідало на її територію і заглядало в «цінний» смітник. Якщо візитер не розумів з першого разу, то в його бік летів совок чи деркач.

Кривої Лариски побоювався навіть начальник ЖЕКу Степан Степанович Ковш, який, кажуть,