Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Руся, ти сьоні черговий!

— Щаз! Я вчора був!

— А в тикву?

— Ану ж спробуй!

— А шо, нарваний?

— Аж перевір!

У кожному класі були свої неписані правила і свої герої. Окрім того, кожен умів щось, чого крім нього не міг ніхто.

Був у нас хлопець, який у Східній Україні, та ще й у військовому містечку, виглядав навіть не білою вороною, а справжнім дивом дивним.

Прийшовши до нас десь у п’ятому класі, Василь цілий рік розмовляв і писав тільки українською. Здавалося б, що тут такого? Однак з приводу Василя навіть збирався цілий пєдсовєт.

— Бо як так, це контрольна, диктант з російської мови, а він усе на українську перекладає й записує!

Ще один цікавий персонаж з’явився класі в сьомому. Саня був кремезним, з сумним, неначе у бичка, поглядом і здоровезними, неначе довбні, кулаками. Саня майже не розмовляв, ходив повільно і, здавалося, взагалі намагався якомога менше контактувати з навколишнім світом.

— Сідай, Олександре, — казала вчителька після півгодинної спроби витягти з нього бодай щось про тангенси з котангенсами. — Два бали.

— Не треба. — Сашко відривав сумний погляд від підлоги. Знаючи, що буде далі, клас завмирав. Здавалося, що завмирали навіть мухи по вікнах.

— Що не треба?

— Не треба двійку ставити.

— Це чому ж?

— Бо я вашому Мишку пизди дам!

Далі вчителька кидала журнал на підлогу, здіймала галас і викликала вахтерку. Сашка вели до директора, і урок фактично зривався. І все ж, попри такі концерти, Сашко так-сяк, на трієчку, а закінчив вісім класів і пішов у бурсу.

А ще були комсомольські активісти, які час від часу вигрібали від нашої припанкованої ватаги.

Один з них виріс і оскільки за станом здоров’я не пройшов на льотчика, то став міліціонером. Минулої зими я помітив його в очепленні з внутрішніх військ на Грушевського.

— Марік, ну як ти можеш?

— Панімаєш, Руся, я давав клятву захищати Батьківщину.

А вже весною він прийняв громадянство Росії, бо ж «у мєня дом в Криму».

Отак, ніби й одна школа, та різна наука.

Подорожні

Польща, кордон з Чехією. Двоє чоловіків, один у ковбойському капелюсі, інший в кептарику а-ля УПА, стоять посеред гірського села. В обох палки для ходьби і легкі рюкзаки. Стоять, розглядають мапу. Підходжу, здоровкаюсь. Виявляється, німці. Йдуть у Будапешт. Причому йдуть у прямому сенсі. Пішки.

- І давно йдете?

— Та вісім років уже!

— Скільки?

— Вісім, — сміються, — ну ми не весь час ідемо. Пройдемо відстань за час відпустки, а наступного року з того ж місця йдемо далі.

Одним словом, двоє вчителів із Бранденбурга вирішили пройти пішки відомий німецький туристичний маршрут Бранденбург — Будапешт. Колись давно король земель бранденбурзьких узяв собі дружиною принцесу з Будапешта. І от, ці двоє чуваків вирішили, що дійдуть туди пішки.

Вони розробили маршрут на двадцять років і у якійсь відомій будапештській піцерії у дві тисячі двадцять шостому році мають відсвяткувати свої шістдесятиріччя.

— Розумієш, ми разом навчалися в юності. І мріяли мандрувати. Та тоді, у НДР, ми були за залізною стіною від світу. Тож ми створювали родини, ростили дітей. Тепер діти вже дорослі і ми втілюємо свою мрію — мандруємо.

Дві постаті вирушили дорогою з села. Я стояв на пагорбі, і мені хотілося волати на всі гори: «Чуваки, ви круті, ви — круті чуваки-и-и!»

Гапочка

Гапочка відчула, що вмирає. Вона спробувала поворушити лапками. Вийшло не дуже. Тільце майже не слухалося і лиш час від часу дрижало від холоду. Маленьке сердечко калатало несамовито, однак це майже не допомагало. З рота Гапочки виривалася бліда хмарка пари. Гапочка щільніше притислася до Мурчика, який набунючившись лежав поруч, і заплющила очі.

Скільки Гапочка себе пам’ятала, вона жила в Луганську. Хоча народилася не тут. Де саме, тепер уже й не дізнаєшся. У пам’яті спливали мамин запах та її спина, за яку Гапочка мала триматися всіма лапками, а на додачу ще й обвивала маму хвостиком. Давно то було. Та й чи було? В інших вольєрах жили якісь мавпочки, однак у пам’яті збереглися лишень їхні силуети.

Як же ж холодно. Гапочка ще щільніше притислася до Мурчика. Той на мить розплющив одне око, ніби підбадьорюючи Гапочку, і, знову закривши, замурчав. Від мурчання і вібрації Мурчикового тіла Гапочці стало трохи тепліше.

У Луганськ, на Ювілейний, її привезли в переносній клітці. Так вона потрапила в живий куток до Миронича. Тут було багато різних тварин, однак мавпочка тільки одна. Спочатку Гапочка сумувала за мамою, а потім звикла. У Миронича було непогано. Він годував усякими укусностями, а його племінниця навіть давала куштувати «Шахтарський» торт. Насправді він був зовсім не торт, а просто здоровезний кусень шоколаду. Однак Гапочці подобався. Знову ж таки, тут був Мурчик.

Гапочка, яка майже задрімала, знов розплющила очі й глянула на Мурчика. Цей чорно-білий котяра, улюбленець Миронича, від початку симпатизував Гапочці. Навіть попри те, що спочатку Гапочка знущалася з нього, плигаючи на спину і сіпаючи за вуса.

Куди подівся Миронич, не відомо. Навряд чи б він кинув своїх «дітей» у клітках напризволяще, тож напевно з ним сталося щось зле. Два дні всі сиділи злі й голодні, слухаючи канонаду за вікнами. А на третій день, ще вдосвіта, снаряд влучив у будинок.

Гапочку разом з кліткою жбурнуло об стінку. Як же ж вона кричала, як кричала. Мало не охрипла. Коли пилюка вляглася, вона побачила, що клітка зламалася. Гапочка видерлася нагору і роззирнулась. Живих майже не було. Біля стіни витікав на підлогу здоровезний акваріум, у якого луснуло скло. Приречені на смерть золоті рибки ще метушилися, однак води з кожною хвилиною ставало менше. Від клітки папуги, красеня жако на ім’я Фелікс, який умів матюкатися і перекривлювати Миронича, не лишилося нічого. По кімнаті серед пилюки ще літало Феліксове пір’я. Унизу лежали оглушені морські свинки. Гапочка стрибнула вниз, відчинила свинкам клітки і чкурнула крізь діру в стіні на вулицю.

Холод майже паралізував Гапочку. Ну навіщо взагалі той холод? Було ж так гарно, тепло. Удень Гапочка з Мурчиком вивчали навколишні смітники, а вночі йшли спати на дах газетного павільйону. А потім з дерев почало сипатися листя. Якби не Мурчик, то, певно, Гапочка давно б померла. Мурчик неначе й не помічав, що температура навколо стрімко знижується. Його густа шерсть, на відміну від