Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Та я не про лікарів. Лікарі шо, як дізналися, шо п’ять місяців в АТО, то одразу сказали, шо покладуть на обстеження. Однак для цього треба довідку з військкомату. Я собі думаю, ну якого їхати годину маршруткою звідси в інше місто? Попросив брата, шоб узяв папірець і передав мені знов-таки маршруткою.

- І шо?

— Шо, дзвонить мені, каже, не дають, маю сам їхати, бо вдруг я дізіртір і вже десь у Польщі! Я й так, і так, а у військкоматі ні в яку. Сів, поїхав. Там уже того військкома, який мене на «два тижні» відправляв, немає — судять за хабар. А заступник новий. Я йому, ну як так, чому з людьми, як з худобою? А він мені, тіпа, у нас тут строго, перевірки, все таке.

Розповідаючи, товариш уже навіть не нервує. Він неначе закам’янів, сидить, дивиться перед собою, лише губи ворушаться.

— Повернувся в госпіталь, тут поклали, та ж треба в частину телеграму офіційну з діагнозом слати. Дівчата дають аркуш, я ще й перепитав, чому без печатки. «Та не треба печатки», — кажуть. А прийшов на пошту, там кажуть, шо без печатки не мають права телеграму відбивать, офіційний же документ. Отут я вже не витримав, розкричався. А шо кричать? Зібрався і знов у госпіталь, хороводи водить.

— А ще одному нашому, — намагаюся підтримати розмову, — тому, шо обидві руки і ногу перебило, в госпіталі написали, що причина відправки на сорок п’ять днів додому на реабілітацію не поранення, а захворювання.

— Та отож. І такого добра скрізь. Виходиш на вулицю, дивишся, люди гуляють у ресторанах, на крутих тачках ганяють. Стоїш, дивишся і думаєш, може, я такий дурний, шо мені за Батьківщину болить? Може, та війна нікому й не потрібна?

— Ти не перебільшуй, — намагаюся заспокоїти, — просто ті, кому болить, або воюють, або працюють, їм гуляти часу немає.

— Може, й так.

— А чинуші то да. Що менший начальник, то більше гонору.

Починається обхід. Хлопці з подвір’я розходяться по корпусах.

— Ну тримайся тут!

— Бувай, друже, дякую, шо заскочив.

Я виходжу з госпіталю і потрапляю у світ дорогих авто та заповнених відпочивальниками кнайп. Дивно, що до розмови я не звертав на це уваги.

Баба Аня

Коли я був зовсім маленьким, то казки мені розповідав або батько, або мамина мама — баба Аня. Бабини казки я любив найбільше, бо це був цілий ритуал.

По- перше, щоб почути бабину казку, до неї треба було, як мінімум, поїхати з ночівлею, а це вже круто. По-друге, власне сама казка. Наставав вечір. Дід Василь, тихо матюкаючись, відкидав «Ізвєстія», гасив настільну лампу і сідав дивитись праграму «Врємя». Бабуся йшла робити вечерю, а я бавився на дивані, поглядаючи на діда. Подивившись новини, дід зазвичай мовчки йшов курити на вулицю або до сусіда, а мене баба відправляла на сідало, тобто спати.

Дід з бабою жили на центральному проспекті, на другому поверсі побудованого полоненими німцями будинку.

Баба починала розповідати чергового «Івасика-Телесика» чи «Котигорошка», а я, лежачи в ліжку, дивився, як по стіні повзе світляна пляма від фар пізньої машини на проспекті. Я щосили намагався не заснути, чекаючи важливого моменту.

— Аж бачить Івасик, летять повз дерево гуси, — розповідає бабця. — От він до них і промовляє… - Розповідь переривається, бабуся засинає. Посміхаючись, легенько штовхаю бабусю.

- І що промовляє?

— Промовляє? — прокидається бабуся. — А, ну так, промовляє. І так промовляє… І так промовляє… - Бабуся знов дрімає.

— Гуси-гуси-лебедята, — продовжую сам, — візьміть мене на крилята. Так, бабусю?

— Га? Шо? — знов виринає на мить зі сну бабуся. І раптом продовжує ні в тин ні в млин: — І схопив тоді Котигорошок булаву!

— Ха-ха-ха! — лунає в хаті. — Бабунь, ти ж про Телесика розповідала!

— Та й правда, — спросоння веде баба. — Схопив Телесик булаву…

З цього моменту я вже регочу на повну. Бабуся ніяк не хоче прокидатися, бормоче щось з усіх казок одразу. Повертається дід.

— Знов бабу мучаєш, шалопай. Не бачиш, вона за день наробилася, язиком не ворочає. Давай спи. От виростеш, будуть твої онуки з тобою, як ти, ото, з бабою.

Дід не свариться, швидше трохи докоряє. Я посміхаюся йому в темряві й тихенько втуплююся в стелю, на якій бігають світляні плями від машин. За мить я нарешті засинаю.

Інколи я прагну хоч на мить повернутися в ті часи. І подеколи це вдається. Я повертаюся до діда з бабою у снах і знову слухаю бабині казки.

Телефонна розмова

— Привіт, старий!

— Привіт!

— Як ти?

— Якшо я скажу, шо добре, повіриш?

Мій товариш майже до останнього жив в одному з селищ під Донецьком. Так вийшло, що він повернувся на батьківщину до мами якраз восени минулого року. І останній рік перетворився для нього на кошмар.

— У селищі немає газу, бо перебило снарядом газогін і ділянку, шо вела до села, просто заглушили. Світло теж через раз, бо багато ЛЕП підірвали.

— А хто підірвав?

— А біс його знає. Прокинулися зранку, а лінія лежить.

Голос товариша надтріснутий. Говорить сухо, ніби не хоче все згадувати.

— Наша голова селища спочатку бігала по блокпостах: і до «донорів», і до військових, просила не стріляти по селу, мовляв, там мирні. Деякий час діяло. Однак коли селище між двома лініями фронту, то як не крути, а час від часу прилітає. Дитячий садок розбомбили, потім у базар влучило.

— Багато загинуло?

— Ну в садочку, слава Богу, нікого не було. Такі часи, шо батькі дітей від себе не відпускають. А на базарі попало в чувака, шо молоком торгував. Згорів у машині. І ще жінку поранило, матір трьох дітей, вона потім померла.

— Хто стріляв?

— Кажуть, шо армія!

— А ти шо думаєш?

— Я стверджувать не буду, бо не бачив. Однак вояки теж різні.

— Тобто?

— Раз приїздили в село на броні. Ходили по хатах на кутку, а потім як угатять із самохідки по городу однієї жінки. І поїхали. Ми підбігли, розпитали, виявилося, що дізналися, шо вона самогоном приторговує, приїхали конфісковувать, а в неї якраз не було, так ото лякали.

— А «донори» шо?

— Там узагалі піндик. У них там начальники. Шо не шайка, то свої порядки. Немає з ким домовлятися. Ті, шо типу офіційна влада ДНР, ті ще нормальні, однак вони де? А на кутку самі бандити. Випалена земля, одним словом. Приходили раз, хотіли в апалчєніє забрати. Сказали: не підеш, бугай, то або грохнемо, або в штрафбат підеш окопи рити. То я на