Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

Він передьорнув затвор. Більше набоїв не було. Однак ті, внизу, про це не знали. Лишилася тільки граната. «Ну, значить, і мій час настав», — майнуло в голові.

Унизу знов майнула тінь. Хтось перекотився через тіла загиблих і тепер був під сходами на першому поверсі. Свиснув звідти, і в парадне закотилися ще дві тіні.

Якийсь час у парадному було так тихо, що, здавалося, тиша дзвенить.

— Здавайся, сука, — пролунало знизу. — Бо на шматки поріжемо.

Він посміхнувся і, намацавши в кишені цигарку, відкинувся до пошарпаної стіни. Клацнув запальничкою. Під’їзд на мить освітився і знову потонув у темряві. Крізь вікно навпроти вже скоро мав зайнятися новий ранок. Він затягнувся цигаркою і дістав гранату.

Відігнувши вуса скоби на ручці, він витягнув кільце і кинув його поруч на підлогу. Оглянув знайомий з дитинства парадняк, розбите вікно і пошарпані кулями сходи.

Унизу заворушилися. Три тіні, одна за одною, піднімалися сходами. Він загасив недопалок і завмер. Троє піднімалися тихо, намагаючись не шуміти. Ще трохи, і вони будуть зовсім поруч. Чотири, три, два, час.

— Як же ж добре, що це лише сон, — прошепотів він і розкрив долоню з гранатою.

Заробітчанин

Я, певно, як і кожен з жителів мого містечка на кордоні з Росією, в юності їздив працювати у Москву. Мені вистачило одного разу.

Здається, це був дев’яносто третій. Першу ніч, до того як поїхати на об’єкт, я спав на площі трьох вокзалів. Один саме ремонтували, а отже, величезний хол і частину приміщень на другому поверсі займали «найманці» з України.

Я спав нагорі в коридорі, на топчані з рубероїду. Вночі приходила братва. Спочатку чув крики, потім звуки бійки. Братки вчили наше керівництво шанобливого ставлення до мєсних.

Уранці місцевий бригадир більше нагадував боксерську грушу, яку років п’ятнадцять поспіль молотив Фрейзер.

Приїхали так звані покупці, бригадири з різних майданчиків, якім були потрібні люди. Червонопикий бурмило, дізнавшись, що ми майже земляки («Ти з Конотопа, а я з Бахмача, хлопче»), узяв мене до себе на розчинобетонний вузол біля Мосрентгену.

Робота була, загалом, не складна — слідкувати за заливанням бетонярок, вести облік відвантаженого і наприкінці зміни чистити від налипань цементу жолоб, яким подавався бетон.

Оскільки я був молодий і тупий, то фактично працював сам. Двоє моїх старших напарників прокидалися набагато пізніше початку роботи, бо ж на те й вечір, щоб відпочивать. Доки вони приводили до тями свої хмільні голови, наставав майже обід.

Щоб я не палив малину, бо «мля, чесний», мене відправляли в магазин по їжу та чекушку, а самі в цей час сплавляли трохи бетону ліваком на дачні будівлі, аби було чим вечеряти.

З розваг поруч були тільки чи то Таманська, чи то Кантемирівська дивізія, де крізь паркан було видно, як тягнуть носок на плацу пацани, та міський крематорій, який, здається, не димів лише по понеділках.

Закінчилася робота, як і в більшості заробітчан, — підсрачником. У Москві стався путч і танк навіть вистрілив у Білий Дім.

— Скажи спасіба, шо живий, — пробурмотів мій «земляк» бригадир, сунувши в руку купку дрібних карбованців.

«От суки», — подумав я і поїхав на вокзал проситися в потяг додому. Звісно, ніхто мене не брав. Я сів біля базару на Київському вокзалі й сидів, доки до мене не підійшов міліціонер.

— Прошу документи!

— Ось!

— Що робите в Москві?

І тут мені на думку спала суперова ідея.

— Та я проїздом. Додому від родичів їхав, а тут у вас же ж таке! Пішов на Білий Дім дивитися, а там у натовпі з мене рюкзак зірвали. Нема ні копійки, оце тут бідую.

Слово за слово, міліціонер передав щось по рації, а потім питає:

— У консульство звертався?

— У яке консульство?

— Та в яке, у своє, в України!

— А шо, таке є?

Одним словом, десь за годину я вийшов з метро на станції «Китай-город» і, за відомою приказкаю «язик до Києва доведе», знайшов необхідну будівлю.

Саму будівлю запам’ятав погано, тільки масивні різні двері й охоронця, який, запустивши мене в кімнату з ґратами на вікнах, покликав якусь дівчину.

Я знов переказав їй історію з Білим Домом. Оскільки артист я непоганий, то за мить уже пив чай з бутербродом, а вона, взявши мій паспорт, кудись побігла.

Я саме доїв бутера, коли вона повернулася і принесла папір формату А4.

Емігрант

Вітя сидів і дивився на лінію горизонту. Червоне розжарене сонце саме впало в холодне жовтневе море і потроху тонуло.

— Підараси, — тихо, майже нечутно промовив Вітя і, щільніше закутавшись у білий махровий халат, потягнувся за склянкою віскаря.

У житті Вітя не любив дві речі. Самотність і шурхіт морського прибою. Спочатку, в юності, він зненавидів шум моря. Воно й зрозуміло.

— Давай, поц, дєлай мнє морє, вор домой єдєт, — примовляв старий, висохлий і зморщений смотрящій, лежачи посеред бараку на залізному, на зразок віськового, ліжку.

Це ліжко було чи не єдине застелене не просто рядном, а ще й простирадлом. На вбраних у білі наволочки подушках лежав руки за голову сматрящій Валєра і дивився в стелю. Четверо зеків тримали ліжко в руках і хитали його, імітуючи рух потягу. Час від часу до Валєри підбігав «провідник» і цікавився: «Чаю чи кави»?

— Отстань, фраєрок, нє врємя, син к мамє єдєт, — ліниво відповідав сматрящій.

У цей час Вітя, роздуваючи свої легені — горни, імітував шурхіт прибою.

— От і море, от і земля обітована, святий Крим, — промовляв Валєра, заплющуючи очі.

Картина зони переслідувала Вітю вже багато років. Щоб позбутися її, він оточив себе дівками і підлабузниками. Він рвався вгору, на самісіньку верхотуру ланцюга живлення, тільки б не залишатися на самоті й не згадувати зону. І йому це вдавалося.

Окрім усього, почувши десь, що, аби побороти страх, треба зазирнути йому в очі, він знайшов і особисто задушив старого зека Валєру. Старий плакав, просив не вбивати, повзав перед Вітьою на колінах і цілував йому тухлі. Однак це не допомогло.

— Пху, гівно. — Вітя скривився, згадавши Валєру. Він ковтнув віски і знов глянув на сонце, яке майже зникло в осінньому морі. — Криси, — бурмотів геть п’яний Вітя, — справжні пацюки. Розбіглися, як запахло смаженим. А ще рік тому ходили, руки цілували, золоті батони дарували, картини, всяку херню. А тепер ніхто й у гості не прийде.

Вовка- гном, як поза очі Вітя називав російського царя, виявився брехуном і балаболом. Обіцяв, що все