Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий
— Бувай.
Галя
Галя все життя працювала. Спочатку на фабриці в Луганську, а коли вийшла на пенсію, то окрім того, що поралася по господарству, підробляла в селищному магазині. Спочатку працювала, бо ж діти, бо ж двійко, бо ж чоловік кинув. А потім, коли діти виросли, оженилися і розлетілися в інші міста, працювала, щоб відчувати себе потрібною людям.
Коли почалася ЛНР, Галя не вірила, що це надовго. Тим більше, що військові майже одразу відтисли сепарів далі. У кінці Галиної вулиці, на роздоріжжі, стояв військовий блокпост. Вона носила їм їжу і гомоніла за життя.
А потім був страшний обстріл з боку «братського» кордону. Блокпост, а з ним і село потрапили в пекло. Два тижні Галя сиділа в погребі, а коли вилізла, то зрозуміла, що лишатися немає чого. Вона виїхала в Росію, бо ж до кордону було ближче та й безпечніше, ніж їхати через усю «республіку», а потім через «мирний кордон» повернулася в Україну до доньки.
Минуло літо, потім осінь. У якийсь момент Галя вирішила поїхати глянути шо там та як.
Повернулася чорна. Навіть чорніша, ніж тоді, як тікала.
— Хату розтягли всю. Навіть підлогу зняли і вікна повиймали. — Вона сиділа і дивилася просто перед собою. — Та біс із нею, хатою. Я глянула в льох, а там Стужа лежить.
Стужа — Галина лайка. Уже старенька. Коли бомбили, Стужа зникла. Галина була впевнена, що вона десь загинула, бо додому не повернулася.
— Мабуть, вона таки повернулася, коли мене вже не було. І, звісно, не пускала мародерів у хату. Вони вбили її, а потім відрізали голову і все це скинули в льох. Навіщо так? Чому така жорстокість? Я вулицею йду, сусіди, ті, шо лишилися, презирливо дивляться, мовляв, утікачка. А я дивлюся, у них на подвір’ї банки чотирилітрові стоять порожні. Мої банки, таких у нас там не купиш, мені син привозив. Я в них помідори закриваю.
Галя вже навіть не плаче. Сліз не лишилося. Тільки пустка в очах. Вона машинально тре собі руки, неначе хоче відмитися від кошмару.
— Усе життя я працювала, бо хотіла бути потрібною людям. А виявилося, що ніякі вони не люди. Навіть ті, з ким поруч прожила життя.
Я не знав, що їй сказати. Я міг лише тихо сидіти і слухати. І сподіватися, що на новому місці їй зустрінуться справжні люди, а не нелюди, яких вона лишила в минулому.
Кордон
Роман брів від річки в бік будинків, що ледь видніли крізь стіну снігу.
Пухкі великі сніжинки лягали на задубілу Романову одежину і поступово танули.
— Кх-кх, — кашлянув Роман і відчув, як віддало в правій легені.
Він, як зомбі, брів уперед, до будинків, раз по раз прокручуючи в голові фразу: «Тільки не спинись».
Роман щойно невдало перейшов кордон між Польщею і Німеччиною. Зірвавшись з броду, він мусив викинути черевики і врятувався, лише тримаючись за сумку як за рятувальний круг. Тонка прибережна крига різала в кров задубілі пальці, верби, що торкалися води, не давали видертися на крутий німецький берег.
Боротьба з річкою, а потім берегом добряче виснажила Романа. Врешті видершись на берег і пострибавши, щоб розігнати кров, він знову вдягнув вологу одежину і пішов шукати прихистку. Те, що в самих шкарпетках і мокрих штанях у мінус десять він далеко від кордону не відійде, вже було зрозуміло.
— От же ж невдача, — сопів він собі під ніс, який уже був кольору сливи.
В якийсь момент почали клацати зуби. Нижня щелепа мимоволі дрижала, і з цим нічого неможливо було вдіяти. Здавалося, що шкіра на лобі та щоках теж задубіла, як і одяг. Коліна гнулися все гірше.
Роман побачив крізь сніговий заслон двоповерховий будинок, біля якого стояв легковик універсал з відчиненим багажником.
— Дякую, — прошепотів він невідомо кому і ввалився ззаду в салон.
Йому стало тепло, і він ніби перенісся з цього німецького передмістя кудись у пустелю. Роман рвонув комір куртки і розстібнув. Десь глибоко всередині він розумів, що це кінець, однак було настільки тепло і затишно, що він відігнав такі думки. Уже засинаючи, він бачив, як з будинку вибігла тендітна німкеня і здоровань господар. Їхні слова до Романа вже не долітали. Він лише посміхнувся і видавив з себе:
— Шпрехен зі дойч ніхт. Не розумію. Перекладача треба. Іх браухе айне дольметчер.
Усе, що було далі, здавалося красивим і дивовижним мультфільмом. Здоровань узяв Романа на руки і поніс у палац. Його поклали на пухкі перини, і красиві дівчата розтирали оліями його тіло. Зрештою Роман таки полинув в обійми Морфея.
Коли він отямився, в будинку вже була поліція. Здоровань господар говорив з ними в кімнаті, а Роман сидів у кухні в його халаті і тримав у руках здоровенну чашку чаю. Навпроти сиділа тендітна господиня.
— Пані в’є полску? — тихо спитав Роман.
— Тилє. — Пані зробила жест пальцями, мовляв, трохи.
— Де мій одяг?
— Ми зрізали його, бо інакше б не зняли. Чоловік дасть тобі свій.
— Дякую, що врятували.
— Немає за що. Тобі пощастило. Ще півгодини — і ми б поїхали з дому. Далеко, на лижах кататися. Новорічні вакації.
— Данке шон, — знову повторив Роман.
Він відпив чаю і глянув на комин у кутку кухні. На ньому стояла велика поштівка з написом «Happiness in the new, 1994».
У кухню зайшов господар з купою речей, а за ним поліцейський. Однак це вже зовсім інша історія.
Майк
З дітьми в Марти так і не склалося. Ще по молодості, довіривши тіло хірургу і зробивши не зовсім вдалий аборт, вона втратила можливість бути мамою. Спочатку це не дуже її турбувало, бо ж робота, чоловік, племінників, слава Богу, аж трійко. Однак з роками прийшло розуміння, що таке самотність. Особливо після того, як, проживши двадцять років, одного весняного ранку чоловік грюкнув дверима і більше не повернувся. Саме тоді, у момент, коли було найбільш страшно і боляче, в її житті з’явився Майк.
Увечері Марта звичним жестом відчинила двері парадного, минаючи ліфт, піднялася пішки на свій другий поверх і побачила його. Маленький сірий клубочок шерсті лежав на килимку біля її оселі. Він підняв мордочку і подивився на Марту ще мутними блакитними очима.
Майк виявився дуже схожим на вівчаря, тільки був трохи меншим. Малий розумник полюбив свою рятівницю щиро і назавжди. Відтепер вони все робили разом: гуляли, снідали-обідали, дивилися телевізор. Навіть спати Майк вкладався у Марти
