Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий
— А тим часом «ті» уже показують, як допитують полонених, самосуди влаштовують!
— Ну тим і відрізняється армія від стада бібізян. Їм головне — картинка. Хай показують. Усі ми тут розуміємо, що з нами може статися. Взяли в полон? Це війна. Когось, може, непритомного, а хто, може, й злякався. Усі люди. У кожного свій больовий поріг свідомості.
— Сьогодні сильно нам насипали, — говорить другий. — Є трьохсоті. Ну нічого, настрій бойовий, усе буде добре.
— А чого це вони активізувалися, як думаєш?
— Ну точно не скажу, та, думаю, оця ізоляція та пропускний режим відіграли не останню роль. Фактично проїзду не стало зовсім, от вони й полізли, як сарана.
— Сильно, кажеш, гатять?
— Нормально. Ми вже звикли. Ви там не переймайтеся і не панікуйте. Усе буде добре. Війна є війна.
Таких розмов можна передати безліч. Та одну думку товариша, який зараз неподалік Мар’їнки, я просто зобов’язаний навести.
— Треба зрозуміти, що одна річ, коли читаєш по історії, що, наприклад, битва за Київ у сорок третьому році тривала десять днів, а зовсім інша, якби ти кожен цей день пережив особисто. Тож не партеся, тут, на передку, всі розуміють ціну свободи і миру, інакше б сюди не йшли.
Скрябін
Інколи в житті є моменти, які неможливо осягнути. Спочатку Всесвіт взяв і по живому відрізав частинку тебе — забрав дорогу тобі людину.
А потім ти сидиш у вагоні, дивишся на майже пустий вокзал міста, яке свого часу завойовували і він, і ти. І кожен завоював. Принаймні настільки, наскільки можливо завоювати місто з понад тисячолітньою історією.
Але ти маєш поїхати звідси, щоб востаннє його побачити в іншому місті. Ти навіть його обганяєш, бо сьогодні він ще тут, однак побачити його неможливо. Тільки завтра. І тільки там, де скажуть родичі. І ти розумієш, що це правильно, однак тобі шкода, що місто, яке ви свого часу завойовували, так легко віддало свого жителя і право прощання з ним.
І ось ти в чужому місті блукаєш чужими тобі, однак рідними йому вулицями. І в усіх кафе і навіть з машин на вулиці лунає його голос. І тобі кажуть, що вчора був дощ, а сьогодні прохолодно, і стиха пролітає сніжок. І біля церкви люди. Багато. І старі, і малі, і хворі, і дужі. Сумні і з парними квітами. І вони заповнюють Краківську і Лесі Українки. І небо таки зривається, сніг доповнює дощ, і людей усе більше.
І він уже в церкві, і ти розумієш, що ціле людське море, як і ти, хоче хоч на мить опинитися поруч з ним, щоб сказати «Прощавай». І море тече, хвилі несуть і одночасно відштовхують назад. Падає темрява. Поруч півгодини поспіль дівчина голосно читає молитву. Врешті ти заходиш. Пахне воском і ладаном. А по центру лежить він.
Колись ви говорили за жизнь і він сказав, що смерть людини не може змінити світ. Світ може змінити її життя. Мабуть, так і є. Принаймні він точно вмів порушувати інерцію агрегатного стану середовища.
А ще, тепер уже ти точно розумієш, що, попри стільки років, так і не встиг сказати йому головного. Не встиг сформулювати. А тепер сформулював, та пізно. І можна лише пошепки.
— Привіт, старий!
— Привіт, Руся.
— Ну як ти так?
— Та яка вже тепер різниця?
— Знаєш, стільки пациків на війні, я щодня боявся вістей звідти, і раптом ти.
— Війна ж не тільки на сході. Скрізь війна. У серцях.
— Ти правий. Ти пам’ятаєш нашу останню розмову?
— Ти про шо?
— Про те, що головне — пережити війну, щоб люди гинути перестали, а потім і самому померти не страшно!
— Це коли ти в ДТП потрапив?
— Ага. Ти подзвонив. То місяцями не дзвонив, а то раптом набрав. Ще питав, як це ми так необережно.
— Переживав.
— А тепер сам. Блін, братику, ти не уявляєш, як боляче. Серце просто вилітає. Душить мене зсередини. Прийшов зранку на роботу, і тут таке. Навіть мала зі школи передзвонила, питає, чи правда. І шо тепер?
— У сенсі, чуваче?
— Хєрово без тебе. Багатьом хєрово. Ти ж як маяк був для багатьох.
— Ну шо вдієш?
— Слухай, братику. А шо там, «після»? Дійсно так, як ми тут собі напридумували?
— Швидкий ти, Руся, як сітро. Я ще не встиг розібратися.
— Кажуть, шо Бог не дає людині більше, ніж та може витримати.
— Так і є. Коли він розуміє, що більше людина вже не витримає, він забирає її до себе.
— Чесно?
— Я тобі колись брехав, Руся?
Оповідання
— Дядь, а шо ти робиш? — Мале, вдягнене в синє пальто і червону беретку дівчисько спинилося поруч з Маратом і сіпнуло його за рукав куртки.
— Пишу, — посміхнувся Марат, відірвавшись від телефону.
— СМСку?
— Чому СМСку? Просто пишу. Оповідання.
Дитина показово розширила очі, а потім дрібно заморгала.
— Пишеш оповідання в телефоні?
— Ну так! — знов посміхнувся Марат.
— А так буває?
— Бачиш, буває. — Марат присів і показав дівчинці текст на дисплеї.
— А я ще не вмію читать, тільки букви деякі знаю, — махнуло рукою на мобілку дівча. — Мені мама читає.
— А що читає?
— Казки різні.
— Казки то добре. А де ж мама?
— А оно, біля терміналу, платить за телефон.
Марат повернувся в бік, куди показала дитина, і дійсно побачив жінку, що саме поповнювала рахунок.
— А хочеш, я тобі теж казку почитаю.
— А про шо?
— Про те, як жило двоє братів. А тоді один напав на другого.
- І шо, вбив?
— Ні, не вбив, та побив сильно.
— Ні, не хочу такої казки. Ти краще напиши таку, де б усі були хороші.
— А хіба таку казку буде цікаво читати?
— Звісно, цікаво. Тільки треба вміть писати.
— Добре, я спробую.
— Спробуй! — Дівчинка затупцювала біля Марата. — Ну бувай!
Мала розвернулася і побігла до мами.
— Мамо, мамо, — почув здалеку Марат. — А я тільки шо зі справжнім письменником говорила. Він пообіцяв такі казки писати, де всі хороші, а якщо хто поганий, то про того не писать!
Жінка обернулася, глянула на Марата і посміхнулася. Потім мати й донька взялися за руки і за мить зникли за рогом магазину. Марат глянув у телефон на текст, зітхнув і натиснув «Видалити».
— Обіцянки треба виконувати, — промурчав сам собі Марат, і на екрані телефону почали з’являтися зовсім інші слова.
Привід
Колись давно Юрко пообіцяв сам собі, що питиме, лише коли йому