Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— А тим часом «ті» уже показують, як допитують полонених, самосуди влаштовують!

— Ну тим і відрізняється армія від стада бібізян. Їм головне — картинка. Хай показують. Усі ми тут розуміємо, що з нами може статися. Взяли в полон? Це війна. Когось, може, непритомного, а хто, може, й злякався. Усі люди. У кожного свій больовий поріг свідомості.

— Сьогодні сильно нам насипали, — говорить другий. — Є трьохсоті. Ну нічого, настрій бойовий, усе буде добре.

— А чого це вони активізувалися, як думаєш?

— Ну точно не скажу, та, думаю, оця ізоляція та пропускний режим відіграли не останню роль. Фактично проїзду не стало зовсім, от вони й полізли, як сарана.

— Сильно, кажеш, гатять?

— Нормально. Ми вже звикли. Ви там не переймайтеся і не панікуйте. Усе буде добре. Війна є війна.

Таких розмов можна передати безліч. Та одну думку товариша, який зараз неподалік Мар’їнки, я просто зобов’язаний навести.

— Треба зрозуміти, що одна річ, коли читаєш по історії, що, наприклад, битва за Київ у сорок третьому році тривала десять днів, а зовсім інша, якби ти кожен цей день пережив особисто. Тож не партеся, тут, на передку, всі розуміють ціну свободи і миру, інакше б сюди не йшли.

Скрябін

Інколи в житті є моменти, які неможливо осягнути. Спочатку Всесвіт взяв і по живому відрізав частинку тебе — забрав дорогу тобі людину.

А потім ти сидиш у вагоні, дивишся на майже пустий вокзал міста, яке свого часу завойовували і він, і ти. І кожен завоював. Принаймні настільки, наскільки можливо завоювати місто з понад тисячолітньою історією.

Але ти маєш поїхати звідси, щоб востаннє його побачити в іншому місті. Ти навіть його обганяєш, бо сьогодні він ще тут, однак побачити його неможливо. Тільки завтра. І тільки там, де скажуть родичі. І ти розумієш, що це правильно, однак тобі шкода, що місто, яке ви свого часу завойовували, так легко віддало свого жителя і право прощання з ним.

І ось ти в чужому місті блукаєш чужими тобі, однак рідними йому вулицями. І в усіх кафе і навіть з машин на вулиці лунає його голос. І тобі кажуть, що вчора був дощ, а сьогодні прохолодно, і стиха пролітає сніжок. І біля церкви люди. Багато. І старі, і малі, і хворі, і дужі. Сумні і з парними квітами. І вони заповнюють Краківську і Лесі Українки. І небо таки зривається, сніг доповнює дощ, і людей усе більше.

І він уже в церкві, і ти розумієш, що ціле людське море, як і ти, хоче хоч на мить опинитися поруч з ним, щоб сказати «Прощавай». І море тече, хвилі несуть і одночасно відштовхують назад. Падає темрява. Поруч півгодини поспіль дівчина голосно читає молитву. Врешті ти заходиш. Пахне воском і ладаном. А по центру лежить він.

Колись ви говорили за жизнь і він сказав, що смерть людини не може змінити світ. Світ може змінити її життя. Мабуть, так і є. Принаймні він точно вмів порушувати інерцію агрегатного стану середовища.

А ще, тепер уже ти точно розумієш, що, попри стільки років, так і не встиг сказати йому головного. Не встиг сформулювати. А тепер сформулював, та пізно. І можна лише пошепки.

— Привіт, старий!

— Привіт, Руся.

— Ну як ти так?

— Та яка вже тепер різниця?

— Знаєш, стільки пациків на війні, я щодня боявся вістей звідти, і раптом ти.

— Війна ж не тільки на сході. Скрізь війна. У серцях.

— Ти правий. Ти пам’ятаєш нашу останню розмову?

— Ти про шо?

— Про те, що головне — пережити війну, щоб люди гинути перестали, а потім і самому померти не страшно!

— Це коли ти в ДТП потрапив?

— Ага. Ти подзвонив. То місяцями не дзвонив, а то раптом набрав. Ще питав, як це ми так необережно.

— Переживав.

— А тепер сам. Блін, братику, ти не уявляєш, як боляче. Серце просто вилітає. Душить мене зсередини. Прийшов зранку на роботу, і тут таке. Навіть мала зі школи передзвонила, питає, чи правда. І шо тепер?

— У сенсі, чуваче?

— Хєрово без тебе. Багатьом хєрово. Ти ж як маяк був для багатьох.

— Ну шо вдієш?

— Слухай, братику. А шо там, «після»? Дійсно так, як ми тут собі напридумували?

— Швидкий ти, Руся, як сітро. Я ще не встиг розібратися.

— Кажуть, шо Бог не дає людині більше, ніж та може витримати.

— Так і є. Коли він розуміє, що більше людина вже не витримає, він забирає її до себе.

— Чесно?

— Я тобі колись брехав, Руся?

Оповідання

— Дядь, а шо ти робиш? — Мале, вдягнене в синє пальто і червону беретку дівчисько спинилося поруч з Маратом і сіпнуло його за рукав куртки.

— Пишу, — посміхнувся Марат, відірвавшись від телефону.

— СМСку?

— Чому СМСку? Просто пишу. Оповідання.

Дитина показово розширила очі, а потім дрібно заморгала.

— Пишеш оповідання в телефоні?

— Ну так! — знов посміхнувся Марат.

— А так буває?

— Бачиш, буває. — Марат присів і показав дівчинці текст на дисплеї.

— А я ще не вмію читать, тільки букви деякі знаю, — махнуло рукою на мобілку дівча. — Мені мама читає.

— А що читає?

— Казки різні.

— Казки то добре. А де ж мама?

— А оно, біля терміналу, платить за телефон.

Марат повернувся в бік, куди показала дитина, і дійсно побачив жінку, що саме поповнювала рахунок.

— А хочеш, я тобі теж казку почитаю.

— А про шо?

— Про те, як жило двоє братів. А тоді один напав на другого.

- І шо, вбив?

— Ні, не вбив, та побив сильно.

— Ні, не хочу такої казки. Ти краще напиши таку, де б усі були хороші.

— А хіба таку казку буде цікаво читати?

— Звісно, цікаво. Тільки треба вміть писати.

— Добре, я спробую.

— Спробуй! — Дівчинка затупцювала біля Марата. — Ну бувай!

Мала розвернулася і побігла до мами.

— Мамо, мамо, — почув здалеку Марат. — А я тільки шо зі справжнім письменником говорила. Він пообіцяв такі казки писати, де всі хороші, а якщо хто поганий, то про того не писать!

Жінка обернулася, глянула на Марата і посміхнулася. Потім мати й донька взялися за руки і за мить зникли за рогом магазину. Марат глянув у телефон на текст, зітхнув і натиснув «Видалити».

— Обіцянки треба виконувати, — промурчав сам собі Марат, і на екрані телефону почали з’являтися зовсім інші слова.

Привід

Колись давно Юрко пообіцяв сам собі, що питиме, лише коли йому