Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

Степан з Єгором вилізли з підвалу і на мить завмерли. Навколо була ніч, морозне повітря неначе аж дзвеніло від тиші. Над чоловіками розкинулися мільярди зірок, а вони напівзігнуті, неначе викинуті на берег риби, ковтали цей мороз та цю тишу і, як завджи буває з рибами, ніяк не могли призвичаїтися до нового середовища.

— Ти віриш, що це кінець? Що вже не стрілятимуть? — прошепотів Єгор.

— Звісно, ні. — Степан сів на цегляну купу і задер голову до неба. — Я просто насолоджуюсь моментом. Кури, Єгорка, доки тихо.

Нічні дзвінки

Раніше Іван дуже боявся нічних дзвінків. Якщо хтось дзвонив серед ночі, значить, сталося щось страшне і хтось не міг чекати до ранку. Ті дзвінки Іван міг перерахувати на пальцях. Так було і коли помирали дід та батько. Так було, коли загинув брат.

Кілька разів люди помилялися номером. І в ті секунди очікування біди, доки Іван спросоння випадав з ліжка і хапав телефон, здавалося, серце вискочить з грудей.

Зараз усе не так. Зараз нічні дзвінки зовсім інші.

— Привіт, Вань.

— Привіт, Володь. Знов на дах виліз у пошуках мережі?

— Та да. Тільки поночі й видираюся. Снайпери ж. Правда, дахом це можна назвати умовно.

— Прилетіло?

— Ага. Гупнуло пару днів тому. Знесло шмат з одного боку. Тепер вентиляція.

— А сам як?

— Нормуль. Воюємо.

— А шо ж перемир’я?

— Так а шо перемир’я? У них як боєкомплект підвозять, так вони про перемир’я й забувають.

— Ясно.

— А у вас там шо?

— Так а шо у нас? Масляна. Прощена неділя. Ти пробач, якшо, бува, образив чим.

- І ти пробач, друже.

— Бережи себе!

- І ти!

Іван дав відбій і поставив мобілку на зарядку. Лише тепер, переконавшись, що з Володькою все добре, він міг спокійно заснути.

Мурка

— Мам, а вона точно не загине? — Світланка, притиснувшись до мами, гляділа в щілину між завісками автобуса на будинок.

— Ні, люба, ти ж знаєш, яка вона в нас розумна. — Жінка притискала дитину до себе, ледь стримуючи сльози. — Вона пересидить у підвалі й врятується.

Жінка весь час поглядала вперед, на водія автобуса, який, завівши в салон останніх пасажирів, про щось говорив з військовим.

— Та поїхали вже! — крикнула товста Анжелка з сусіднього під’їзду. — Стоїмо як на долоні, щас улуплять.

Згадалося, як ця сама Анжелка влітку, ще коли її Федір був живий, валувала, мовляв, прийдуть росіяни, то ви, клопи, дупу цілуватимете руським патріотам. А тепер, бач, біжить. І не в Росію, бо там нікому не нуґжна. Та й Федора вже немає майже три місяці. Осколком півголови знесло просто біля магазину. І автомат не врятував.

Жінка ще сильніше притисла доцю. Хотілося закрити її з усіх боків від світу і захистити, врятувати. Микола оно, теж сусід, за два сидіння спереду сидить, ховає очі. Увіткнув обличчя в кожух і мовчить. А як кричав, як валував, що треба бити і хунту, і фашистів, і Америку! А тепер як риба. Та й взагалі в автобусі тих, хто ненавидить Україну і здав би її навіть не за тридцять срібляків, а за покликом душі, чи не половина. І тихі як пообідні мухи.

— Бог вам суддя, люди, — шепоче жінка в комірець дониної курточки. — Накликали біду, тепер ні роботи, ні хати, ні батьківської могилки.

— Мамо, що ти шепочеш? — подала голос дівчинка.

— Нічого, Світланко, то я молюся. — Жінка перехрестила доню. — Господь Бог наш, що є на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє. Хай прийде Царство Твоє…

— О, завела, тільки скульожки твоєї не вистачало, — гаркнув хтось з пасажирів.

— Ану рота закрий, злидень!

По проходу йшов військовий. Він наблизився і схилився, роздивляючись Світланку з мамою.

— Ви моліться, не бійтеся нікого. Якщо так легше, то моліться. І не бійтеся. Хлопці вас швидко вивезуть.

— А ви тут залишаєтеся? — подала голос Світланка.

— Тут.

— А ви за нашою Муркою приглянете? Ми отут у дванадцятій квартирі живем, — дівчинка простягла руку і відкрила трохи завіску. — А то, коли бабахало, вікно розбилося, і вона злякалася і вибігла на вулицю.

— Добре, пригляну.

— Ну все, час, — подав голос водій.

Військовий помахав дитині й пішов на вихід, поручкався з водієм.

— Давай, з Богом, і за отим приглядай, — тицьнув пальцем на незадоволеного молитвою.

Двері зачинилися, і автобус рушив за ще двома попередніми.

Світланка виглянула з-за завіси. Молодий військовий, що обіцяв приглянути за кицькою, посміхнувся і помахав їй рукою.

— Мам, а як же він Мурку впізнає? Я ж не встигла розказати про неї.

— Ну він дорослий, розбереться. Та й хіба нашу Мурку з ким сплутаєш?

- І то правда.

Світлана щільніше пригорнулася до мами. Колона виїхала за місто на дорогу. З неба, неначе відгорожуючи автобуси від крайніх міських будинків, посипалася біла снігова крупа.

Обручки

— Сань? — Віка сіла перед чоловіком і, мнучи рушник, зазирнула йому в очі. — Я тут подумала…

Перед цим Віка якийсь час сиділа в Інтернеті й щось писала. Олександр бачив, як вона час від часу вставала з-за компа і щось дивилася в серванті. Однак йому було не до цього, адже і живність, і подвір’я, і піч.

— Чоловіче? Сань! — знов покликала вона

— Так, дружино! — відволікся від роботи він. — Що сталося?

— Слухай… — Віка м’яла рушник. — Я подивилася тут в Інеті: якщо ми продамо наші обручки, ну й додамо ще сережки й іншу шолуху, то зможемо купить два броніки солдатам.

Олександр дивився на дружину, і в його очах світилися сльози.

— Ось, — вела вона далі, показуючи йому сторінки з броніками на компі. — Дивись, я все знайшла в Інтернеті! Якшо все здамо, то вистачить на два.

— Ну звісно, люба! — Олександр обійняв дружину.

— Дякую!

— Це тобі, люба, дякую. Я б точно таке тобі не зміг запропонувати!

— Я знаю. І ціную. Та такі часи. Мені тільки прикро, шо я ніколи не любила золото і в мене його так мало.

— Ну два життя — це не так і мало.

— Так, два життя — це космос.

Віка вийшла на ґанок і глянула на небо. Над Донбасом розкинувся Чумацький Шлях. Жінка нервово закурила.

— Не нервуй, дружино, — обійняв її ззаду чоловік. — Усе буде супер. Ми — два життя, сусід — два життя, ще хтось — два життя, так країну і відвоюємо!

Життя в Кряківці

Хтось прожив усе життя у Новому Йорку. Він пив каву на розі Орчард