Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко
Після того, як я провела хлопців і свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, і в мене всередині все стиснулося до карликових розмірів. Важко дихати карликовими легенями. Я очікувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повія, що це неприродно в моєму віці – злягатися з дорослими хлопцями, але ні.
Мати сказала таке: «До нормальних дівчат хлопці приходять із трояндами. А до вас? До вас із пляшками!» Мати плакала. Вона жодного слова не сказала про те, що бачила нас разом у такій недвозначній позі, вона не потребувала моїх пояснень, мати відгороджувалася від дійсності.
Насправді не можна було не помітити, що в мене розпочався новий етап життя. Такого життя, у яке час від часу входить чоловік. Моєму першому чоловікові на той момент уже перевалило за двадцять, і неважко було здогадатися, що ми не пригощаємо одне одного морозивом та не дивимося на зірочки. Тобто все це ми також робили, але заразом з іншим! Для мами збереження легенди про мою цноту, навіть не для інших, не в очах подруг, а у своїх власних, було набагато важливішим, ніж мої голі груди, які нахабно вказували своїми гострими сосками на неї, розгублену фею лісових суниць, що застигла у дверях. Я була хорошою та доволі слухняною дівчинкою, добре вчилася, не крила рідних матюками, не напивалася, як свиня. Такі дівчатка не можуть бути нецнотливими в чотирнадцять років. Так думала мати. Тому я мусила зберегти цноту в будь-який спосіб, так матері було легше жити.
Мати мене любила, принаймні вона вважала, що я набагато краща за деяких доньок її подруг, тому коли я виходила заміж, мати це сприймала як особисту перемогу, а коли розлучалася – як особисту поразку. Коли я розлучалася вперше, вона вказувала на мої нестриманість та нетерпимість до людей. Коли я розлучалася вдруге, вона охопила голову руками і шепотіла: «Господи, коли ти вгамуєшся, Сашко, коли ти подорослішаєш, ну чого тобі не вистачало, чого?» Варто сказати, що мені дійсно нічого не бракувало. Просто мій перший колишній чоловік вирізнявся рідкісною нетерпимістю до моєї особистості та моїх друзів («Я думав, що ти така, а ти – така!»), а коли тебе насилу терплять, треба бути неабиякою паскудою, щоб продовжувати отруювати людині життя; другий колишній чоловік призвичаївся слухати виключно себе, а за таких умов важко спілкуватися. Та й узагалі не дуже зручно і людяно втручатися в чужу бесіду його з ним, перебивати, перемикати увагу на себе та лізти зі своїми проблемами.
Після мого другого розлучення мати запитала: «Тобі не здається, що ти часто розлучаєшся?» – «Ні, – сказала я. – Бо я розлучаюся рівно стільки, скільки виходжу заміж. А тобі не здається, що я часто виходжу заміж?» Такого матері не здавалося, ще б пак! Вона мріяла про те, щоб терміново мене до когось прилаштувати, так вона розуміла свій материнський обов’язок переді мною. Я боялася знайомити її з чоловіками, з якими мене зводила доля, бо мати відразу запитувала: «Це у вас серйозно? А скільки він заробляє? То коли ви одружуєтесь? Він уже до тебе переїхав? А щось залишив – зарядку для мобільного, щітку, книжки?» Доводилося верзти казна-що. О, зараз я мала що їй сказати.
Мати не уявляла, як можна існувати без упорядкованого подружнього життя. І як можна не прагнути ним розжитися. Пам’ятаю, як колись вона розповідала про своїх сусідів, я їх також знала. Ольгу та Олега. Вони постійно сварилися, Олег часто напивався та чморив Ольгу по повній програмі. Вона спочатку трималася, а потім почала пиячити сама. Порозуміння їм ця пияцька рівність не принесла, але сваритися вони стали набагато веселіше та активніше. От одного такого разу мати натхненно розповідала про їхню чергову сварку (чого не вистачало нашому будинку, то це звукоізоляції, напевне, архітектори тоді думали так: радянській людині нема чого приховувати від товаришів): як Олег набрався, як він проклинав Ольгу, як вона висварювала його, як вони потім побилися… Наприкінці цієї захопливої розповіді мати зітхнула і сказала: «От би й тобі так само…» І я знала, що вона не мала на увазі ні побиття, ні сварки, ані чоловіка-алкаша, вона думала виключно про перевагу подружнього життя, про проживання удвох, про близькість та турбувалася через те, що в мене воно не складається.
Мати у своєму намаганні облаштувати (скоріше – створити!) моє подружнє життя не була пасивною. Вона постійно робила спроби мене з кимось познайомити. То були страшні випробування долі. Мати шкодувала, що її, пенсіонерки, світ складається з будинку, де вона мешкала (однак це не завадило їй змусити мене познайомитися з одним із сусідів), магазинів та ринку, куди вона ходила, подруг, у яких були заміжні доньки і жодного сина відповідного віку (знайомити мене з чоловіками доньок своїх подруг вона не наважувалася, хоча такі думки в неї були), а також курсів езотерики, де вона пізнавала користь каміння, а заразом якось і віднайшла мені залицяльника-професора.
Професорові було за п’ятдесят років. Він був удівцем. Його світогляд та черево були неосяжними. Він узяв за звичку зустрічати мене з роботи, називав цю подію «ВІП-візництво». Я боялася, що мені не буде про що з ним говорити, бо я не мала досвіду спілкування з геніальними вдовими математиками віку мого батька, та й узагалі пішла на це знайомство тільки заради спокою матері. Першого ж дня я зрозуміла, що говорити мені з професором не обов’язково, він сам чудово говорить. Якщо вам конче необхідно знизити свою самооцінку та відчути власну нульовість, варто зустрітися з професором. Він розповідав мені про свої математичні досліди так, наче я минулого року отримала Нобелівську премію, він дивився мені у вічі, тримав інколи за коліно та промовляв! Зі мною таке було вперше: коли він зачинав говорити, у мене починали боліти очі. Ще він був витонченою людиною, що відразу відчувала енергетику будь-якого
