Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко
Собою він надзвичайно хизувався, хоча це могло бути й милуванням, якщо є якась суттєва різниця між цими проявами. Він засипав мене посиланнями на своє ім’я та праці в Інтернеті, а я все боялася, що зараз почне обговорювати зі мною свої статті, але то були марні побоювання: він чудово проводив ці обговорення і без мене. Було лячно виглядати в його очах дурепою, бо я взагалі не любила почуватися дурепою, і то було стресом. Добре, що я швидко зрозуміла, що моя необізнаність у математиці так само, як і те, якби я була королевою цифр, для професора не має жодного значення.
Натомість він пригощав мене бужениною власного приготування. Приносив у машину серветки, порцелянові тарілки та годував мене з виделки. «За здоров’я професора: “Ам!”» Це виглядало саме так, без натяку на еротику, хоча невідомо, про що він сам думав у той час. А ще, оскільки професор творив удома і не був прив’язаний до офісу, він відшукував та купував мені дуже корисні речі, я таке називала «побутовим глупством»: гумові рукавички, кругленькі лампочки, маленькі лантухи з кримськими травами для хорошого сну і таке інше. Професор був людиною делікатною, не мацав мої цицьки та не торкався сідниць, узагалі не вів розмов про секс та бажання. Може, він і хотів про все це поговорити або все це зробити, але у світі існувала купа інших тем, щодо яких професор мав власну думку і висловлював її протягом щонайменше чотирьох годин. Хоча, може, він оргазмував від того, як лунав його голос, та частково від мого коліна під своєю рукою.
Веселішим видалося моє знайомство із сусідом. Мати сказала так: «У нього цікаве життя. Уяви собі, він постійно вдома говорить різними мовами по телефону. Дуже емоційно! Особливо мені подобається, коли він спілкується іспанською. Після цього хочеться жити! Двічі на місяць він зникає на кілька днів, а одного дня повертається поночі з оберемком квітів. Сідає за інструмент та грає, грає. І все один. Без жінок. Така порядна людина, не водить до себе нікого». Сусідові було 43 роки. Не знаю, як порядність чоловіка пов’язана з тим, що він приносить додому квіти, але не водить жінок, та моя мати вміла таке пов’язувати.
Але із сусідою мені було цікаво познайомитися через те, що він жив у квартирі, у якій раніше мешкав Аристарх Вікентійович, поверхом нижче від нас; якщо на цю людину не пошкодувати одного слова, то ним, напевно, буде «падлюка». Аристарх Вікентійович терпіти не міг, коли хтось музикував, принаймні, мені в дитинстві він погрожував відцюкнути пальці, якщо я буду продовжувати щодня грати «Етюди для маленьких віртуозів». Аристарх Вікентійович згодом чи то десь переїхав, чи помер – з ним нічого не можна було знати допевне, – і в його хаті оселився чоловік нічних квіткових оберемків. І мені було цікаво, цей музика – він йому хто, невже родич? І як йому грається в Аристарховій хаті, чи не змучили привиди?
Мені завжди приємно згадувати дитинство, особливо з огляду на Аристархові знущання. Щороку я розважалася тим, що малювала на картонці страшнючу пику, розмальовувала її чорною, синьою та коричневою фарбами, потім вирізала ножицями, обережно примощувала до волосіні, яку віднаходила в батьковій рибальській коробці, та й викидала з вікна. До вологого скла Аристархового вікна пика притулялася дуже швидко та надійно. Треба було переконатися, що вона притиснулася саме своєю розфарбованою частиною (Я не відразу дотумкала, що треба розмальовувати з обох боків!), тому я вилазила на підвіконня, звішувалася назовні (моя права нога, ступнею якої я чіплялася за батарею, слугувала мені страховкою), щоб перевірити, чи все йде як слід. Коли пику було приліплено правильно, я брала курячого Бога – камінець із діркою – просовувала крізь цю дірку волосінь, та викидала камінець у вікно, потрапляючи в Аристархове віконце. Тоді Аристарх, який мав звичку читати за столом перед вікном, здіймав очі, бачив пику та верещав, як навіжений хорист. А я хутко втягувала пику до свого вікна й заходилася реготом. У це важко повірити, але й Аристарх Вікентійович, і я зберегли свою душевну рівновагу.
Сусідові я принесла чай. Про цей привід подбала мати. Колись вони із сусідою їхали в ліфті, мати зробила зацікавлений вигляд і спитала: «Чим це так приємно пахне? Мабуть, то у вашій сумці екзотичний сорт чаю!» У сусіда не було сумки, але він був чемною людиною і щось відповів. «А ви любите чай?» Сусіда чай любив, принаймні, мати зробила такий висновок із його мовчання. «О, знаєте, у мене донька колекціонує чаї. Вона от-от має приїхати із закордону і привезе оригінальні сорти, у неї такий вишуканий смак, а тоді ми вас обов’язково будемо частувати». Про деяких чоловіків народна мудрість рече: «Краще йому дати, ніж пояснювати, чому ти давати не хочеш». Тобто позбудешся тільки в такий спосіб. Не знаю, як щодо чоловіків, але щодо моєї матері це прислів’я працює. Я була вимушена «от-от приїхати», зайти до супермаркету і купити якусь «Пащу дракона» з волошками, соняшниковим насінням та герберами.
«Привіт», – сказала я сусідові. Мати хотіла бути впевненою, що він удома, тому подзвонила мені тієї ночі, коли сусіда саме повернувся з квітами та грав на роялі. Не знаю, як він ставився до нічних гостей, але двері відчинив. «Привіт», – сказав сусіда. Він був недешево, хоч і демократично, вдягнутий. Світлі джинси, шикарна сорочка – усе було такої якості, що жодних сумнівів у тому, що це дорогий одяг, не виникало. У його руках був келих із шампанським. «Любите шампанське?» – запитав він, чим нагадав мені мою матір. «Ні, – чесно сказала я. – Я принесла вам чай». «О, – сказав він, – дуже люб’язно. І так доречно. Заварювати зараз?» – «На ніч, мабуть, шкідливо. Це ви грали Моцарта?» – «Ні, імпровізував». – «Це ж треба, який збіг! Я теж зараз намагаюся імпровізувати, але у вас це, треба визнати, виходить краще. До речі, Аристарх вам хто?» – «Хто?» – «От і мені цікаво, хто». – «Та ні, не в тому розумінні «хто». Я маю на увазі, про кого ви запитали?» – «Про Аристарха. Він тут раніше жив, до вас. Років двадцять тому він
