Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

Після того, як закінчилися негри, почалася справжня робота. Нас запрошували перекладати на конференціях, завдяки зв’язкам Марлена ми заробили репутацію в юридичних колах, перекладали юридичні папери, навіть видали перший англо-український юридичний словник. Складали тексти для запрошень, вигадували тости, здійснювали переклади статей для інтернет-сайтів та модних глянцевих журналів. Справи йшли вгору, а Марлен поїхав працювати за кордон. Я сумувала за ним надзвичайно, але знала, що так буде краще насамперед для нього.

Вони сиділи та працювали. Мої бджілки. «Привіт, хочу зробити невелике оголошення», – промовила до них я. «Про підвищення заробітної платні?» – запитав Сашко. «Чи про зниження?» – уточнила Наталка. Ральф посміхався собі. «Про те, що я виходжу заміж!» – «Знову? Слухай, я не розумію, навіщо ти повторюєшся? Заміжжя – це ж не вчити віршика! Один раз спробувала, і досить!» – «Вона любить все закріплювати, ти хіба не знаєш? Вона і після першої чарки ніколи не зупиняється, а ти хотів, щоб вона зупинилася після першого шлюбу? І коли це буде? І хто він такий? Не потворний жебрак? А в тебе є його фотокартка?» Ральф сказав, щоб я надіслала йому поштою список подарунків, які мені хотілося б отримати. «А для нас це щось змінить?» – запитала знову Наталка. «Не думаю. Але, можливо, я стану більш лагідна, бо в мене буде вдосталь сексу», – припустила я. «На нашому місці я б не дуже на це розраховувала», – зауважила Наталка. «На те, що в мене буде більше сексу?» – «На те, що це злагодить тебе».

«Привіт!» – «Привіт!» – «А я виходжу заміж». – «Та ну? Слухай, а виставлятися ти коли будеш? Я тільки хотів сказати, що раніше Великодня мене в Києві не буде!» – «Добре, виставлятимуся на Великдень». – «Слухай, а ти бачила того віденського сфінкса, фотку якого я тобі надіслав учора?» – «Ні, не бачила, у мене не доходили руки, я ж…» – «От ти завжди так… А ти подивися. Тільки зараз!» – «Ну, подивилася, і що? Зняв спину сфінкса. Дякую. Дуже виразна спина, і крила є, і товстий хвіст». – «Тю на тебе! Подивися йому під хвіст!» – «Що?» – «Подивилася?» – «Подивилася». – «І що ти побачила?» – «Марлене, ну що можна побачити під сфінксовим хвостом?» – «Я спеціально для тебе зазнімкував його дупку! Ти коли-небудь раніше бачила сфінксів анус?» – «Ні, я не зазирала їм під хвіст». – «А дарма! У них є анус! Якби не я, ти таке ніколи б не побачила! Все, добре, у мене тут перемовини. Я дуже тебе прошу, напиши мені про твого майбутнього чоловіка детальніше». – «Можна краще сфотографувати для тебе його анус?» – «Не думаю, що це мене вразить. У нього ж ні хвоста, ні крилець… Ні, краще напиши про нього щось цікаве!» Таким уже був Марлен.

А я намагалася правити Наталчин переклад, усміхалася і згадувала, як мені вперше зробили шлюбну пропозицію.

Уперше мені робили шлюбну пропозицію в Берні, де ми, співробітники Міністерства закордонних справ, перебували з навчальним візитом. Навчальні візити були важливі для європейських країн, бо переконували, що вони вчать нас демократії та справедливості. Нам вони були теж корисні, адже дозволяли байдикувати з чистим сумлінням; мешкати в дорогих готелях коштом тамтешньої сторони; знайомитися із західним способом життя; пити жахливу безкоштовну каву в будь-яких обсягах та купувати собі щось гарне та смачне на щоденні і чималі гроші, які виділялися закордонною стороною, щоб ми не почувалися чужинцями або ж сиротами на святі їхнього вгодованого життя.

Шлюбну пропозицію мені зробив міцний білявий хлопець (я завжди подобалася блондинам), практично велетень, що мав прізвисько Засік. Таке прізвисько в нього було тому, що він часто перебував у відрядженнях, але ніколи не харчувався поза готельним номером. І ви помилитесь, якщо подумаєте, що він замовляв їжу собі в номер, – ні, він просто брав харчі з дому і споживав їх або у своєму номері, або десь у парку. Він тягнув із собою згущене молоко, консерви, чай, ковбасу, кип’ятильник, столове приладдя, він ніколи не приймав запрошення до ресторанів, якщо не був переконаний на сто відсотків у тому, що його не змушуватимуть платити за себе.

У принципі я ніколи не думала, що цікавлю його як жінка. По-перше, Засік є засіком, хіба його в такому підозрюватимеш? А по-друге, у мене тоді був пристрасний роман із Великим Перекладачем. Роман із Великим Перекладачем почався з коньяку. Вірніше, розвивався він тому, що в мене коньяку не було, а у Великого Перекладача коньяк не переводився. Великий Перекладач був чоловіком у віці, кіношної зовнішності, навіть сивина в нього була фотогенічною, таким довіряють грати пихатих графів, замріяних великих учених та інших покидьків чоловічої статі. Він був імпозантний, грайливий бабій, звісно, що одружений давно і щасливо, але в нього був коньяк, а в мене – погані судини, тому перший крок до нашого зближення зробила саме я.

Я написала йому грайливу записку і передала її на ранковому засіданні, під час якого одна нудна особа розповідала нам, яким чином забезпечується обіг паперів у їхньому Міністерстві закордонних справ. Я написала щось таке: «Вродливий ви, щасливий ви, нащадок Діоніса, не будьте жадібним скотом, а поділіться “Тисою” [13]». Щоб він ні про кого іншого не подумав, я підписалася під цим поетичним шедевром повним ім’ям. А то переплутав би мене з нудною Наталією, вродливою дівчиною Оксаною, солідною дамою Веронікою Павлівною або взагалі із сучкою Жанною. Оце вже ні. Великий Перекладач закладався коньяком щоранку, тому в нього переважно завжди був веселий настрій, він реготнув і написав записку мені: «Заходь надвечір випити коньяк. Мій номер – сорок п’ять. Цілую. Твій маніяк».

Звісно, що я не встояла. Тому ми радісно спокушали одне одного, вешталися по номерах, обмінювалися записками, були розкутими настільки, що втратили пильність. Одна з цих записок вельми фривольного змісту потрапила до рученят каверзної Наталії. Наталія мене непокоїла, тому що вона була людиною, яка розповідала мені стрічку «Леон-кілер» як надзвичайно