Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

так, чи що? Сплинув? Тому він учепився в першу-ліпшу? А він своїх штанів уже позбувся? А хто кидається на книжки на задньому сидінні авто та вовтузиться з ними? А хто злодійкувато оглядається, а потім жбурляє яблучні недогризки за вікно? А хто половину обгорток від цукерок відносить у смітник, а половину закидає за канапу, щоб ніхто не подумав, що він цукерковий ненажера? А хто закохався в жінку, яка, коли злиться, грайливо тицяє йому в груди кулачком? Доросла це поведінка? А мені що робити? То хто щойно вдягнув мене в ці кляті підліткові штанці однією фразою? Навіщо він це зробив, чому? Шантажування віком, на мій погляд, це вже остання справа. Час від часу аргумент віку використовують усі батьки. Не можна віком гратися.

Та й звідки він знає, що кохає Кляту Шу? Усе це ілюзії. Що в ній хорошого? Не розумію, я просто не розумію. Якщо подумати, то її причини захоплення батьком я усвідомлюю. Батько – впевнена в собі людина, у нього є професія, яка допомагала йому виживати та ставати на ноги в будь-яких ситуаціях та будь-якому середовищі. У нього навіть є хата в Америці. О, забув сказати, батько майже виплатив американський кредит за житло. Тут йому теж є де жити. Він – здоровий і в нього є кошти. Батько симпатичний, я не розуміюся на чоловічій красі, але так говорили материні подруги. Вони залицялися до нього. Тому що він природний блондин, високий, стрункий, у нього ямки на щоках і правильні риси обличчя. Він нормально вдягається. У батька багато переваг.

А хто така Клята Шу? Так, у неї є будинок. Вона двічі перебувала у шлюбі. Двічі! Хай би якими ці чоловіки були ідіотами, у них вистачило розуму її позбутися. Чого батько з цього не зробив жодного висновку? Бог любить трійцю? Та цю сентенцію вигадали п’яниці. Бог любить усіх. Я б на батьковому місці розшукав когось із цих колишніх чоловіків Клятої Шу, думаю, що вони багато цікавого могли б розповісти.

Професія Клятої Шу – перекладач. Хіба це професія? Це просто знання іноземної мови, я теж знаю англійську, і батько знає, Милиця її вчить на курсах, але професія – це щось інше. Звісно, що Шу голодувати ще якийсь час не буде, користуватиметься тим, що люди не опанували англійську мову. Але згодом таких буде все менше та менше, сучасні діти знають, наскільки важливо самотужки розуміти представників розвинутої цивілізації. Не можу назвати Шу здоровою, тому що в неї при мені двічі боліла голова, сама вона скаржилася на судини. А ще вона страждає на анемію. Коли я з нею знайомився, то подумав, що її руки вологі через знервованість, а потім зрозумів, що вони просто були холодні, її кров уповільнено тече, не дістає кінцівок, у неї завжди крижані пальці рук та ніг. Як із нею взагалі можна перебувати в одному ліжку?

Про зовнішність Шу я промовчу. Те, що вона мені не подобається, не означає, що вона потворна. Милиця вважає її симпатичною, от і жив би з нею. Хоча безперечним є те, що в неї гострі лікті та коліна, а дупа завелика, і вдягається вона, як Буратіно. Усі ці штанці та смугасті светрики-кофтинки…

«Батьку, а ти взагалі мамі казав, що ти одружуєшся?» – «Угу, сказав. Учора з нею обідали, а що?» – «І що вона?» Батько відповів, що мати його привітала. «А ти їх знайомив?» Свербіло ж мені! «Ні, але при нагоді обов’язково познайомлю». Я бачив, що батько ледь стримується, щоб не запитати, яка мені різниця і яке діло до його стосунків із матір’ю та Клятою Шу.

Одна історія про рідну матір від Макса

Моя мати – складна людина, вона сама зробила із себе інтелігентку. Виплекала. Її родина була простою, батько та мати не читали книжок, не їздили до міста, хоча туди було двадцять хвилин електричкою; під час обідів не обговорювали стрічки та політичні події, їли мовчки; бабця займалася городом та дітьми, а дід працював на заводі; у неділю бабця пекла оладки, які поливалися медом. Потім дід вирушав до місцевого генделика пити червоне солодке вино та співати. Жили вони разом, але поодинці. Разом вони зробили матір та її сестру, яка потім померла при пологах у двадцять років, та дивилися кіно про Штірліца. Дід бабцю лупцював. Можливо, це було єдиною його позаробочою розвагою. Коли мати, яка з дитинства була гоноровою, запитала в бабці, скільки можна терпіти ці побиття, бабця щиро здивувалася й відповіла: «Та що ти, доцю, таке говориш! Іванко в мене набожна людина. Свята! Ніколи не бив мене по неділях».

Мати почувалася там чужинкою. У чотирнадцять років вона досконало знала німецьку мову, хоча терпіти її не могла, просто сусідкою батьків була стара діва, – полька пані Броніслава, – викладачка німецької мови, з якою матері було комфортніше та значно цікавіше. Вона щодня ходила до полячки в гості, слухала старі платівки з музикою Баха, вчилася німецької, захоплювалася творами великого Йоганна Ґете та розігрувала в ролях із пані Броніславою п’єси талановитого Франка Ведекінда та геніального Бертольда Брехта.

Мати захоплювалася не тільки творами, а й думками Ґете. Ще малою вона взяла за девізи кілька його висловів: «Хто довго розмірковує, не завжди знаходить найкраще рішення», «Дайте людині мету, заради якої варто жити, – і вона зможе вижити в будь-якій ситуації». Мати поважала своїх батьків за те, що вони виживали в будь-яких ситуаціях. Мати зневажала їх за те, що в них не було ніякої, на її погляд, мети. У матері була мета, вона змогла вижити серед чужинців та обрати собі рідну душу, а зволікати вона ненавиділа і не зволікала ні з чим.

Я зараз думаю, а якою була б моя мати, якби з чотирнадцяти років її улюбленою п’єсою не стала «Матінка Кураж». Яким був би я, якби в мене була інша мати? Матінка Кураж… Я пам’ятаю її закинуте догори вузьке та вилицювате обличчя, вона виє: її донька загинула, вона кидається у війну прокльонами, наче камінням, а сама мацає лантух із воєнним товаром, який встигла попри небезпеку принести її загибла донька. Це