Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

своїм американським приятелям, що їде гостювати до свого малого. Гостювати! Та він сам вживлював у мій мозок думку, що це – мій спадок, що це – моє житло. І що? Тепер він повернувся, тепер він хоче оселитися в будинку, який я вже вважав своїм. Та це все одно, що вирощувати собаку з малого цуцика, а в два роки повернути її господарю, який, бач, повернувся з армії. Та хай уже батько. Звісно, він мене інколи дратував і в мене виникали з ним суперечки та непорозуміння, це нормально; у мене і з Аделіною виникають непорозуміння, і з Милицею – з Милицею, правда, менше за інших, але все одно! У всіх нормальних людей, які багато часу проводять разом, так чи інакше виникають непорозуміння або суперечки. Не всі іржуть, як двоє коней, як батько та Клята Шу. Нас народжено різними!

Я міг збагнути це ще в дитинстві, але тоді про таке не думаєш. Коли був малим, я товаришував з Ігорем. Він був моїм сусідою. Наші батьки не дуже приятелювали, я ще не розумів чому, лише згодом про це мені розповів батько. Але його слова: «Розумієш, синку, ми з батьками Ігоря трохи різні люди», – я осягнув іще пізніше. З Ігорем ми розійшлися, коли стали дорослішими. А коли були дітлахами, телефонували один одному щодня, ходили в гості, гралися в прибульців. Він був однією дитиною в родині, я також. Коли мій дід ставив перед нами величезну миску з черешнями, я брав менш стиглі, пошкоджені, зеленуваті, а Ігор вибирав чорні, вгодовані, найкращі. Жменями! І хутко їв. Натомість я любив лишати найсмачніше насамкінець, а коли ми сідали снідати родиною, кожен із нас хотів залишити іншому найсмачніший шматочок: мати – мені, я – дідові, дід – батькові.

Ігор теж таке робив, коли харчувався окремо. Я бачив, як він поглинає останньою частинку тістечка, у якій було щонайбільше крему, спочатку він відгризав краєчки, де зовсім не було начинки. Так само робив і я. Але коли ми їли разом, він відразу накидався на все найсмачніше, у результаті я їв непотріб.

Я тоді не знав, що батько Ігоря ніколи не приносить матері та йому щось смачне, та й узагалі вони з мамцею можуть їсти тільки після того, як нагодують батька. Я тоді не знав, що це жлобство, неповага до ближнього та звичайна хапанина. Мене це просто ображало. «Чому Ігор так робить?» – питав я в діда. – «Тому що він до цього звик». – «Я теж хочу стиглі черешні, я теж буду їх першими їсти!» – «Максиме, по-перше, ти пригощаєш Ігоря, а така поведінка не є гостинною. А по-друге, дитино, ти не звик так поводитися, тобі буде соромно, ти не зможеш». Я зміг, але мені було надзвичайно соромно. Я таке більше не практикував.

А ще я думав про те, що зараз винаймати квартиру я не зможу. Як не зможу винаймати її певний час. Бо я маю виплачувати кредит за свій автомобіль. Я нормально заробляю, насправді в мене дуже хороша робота, я – маркетинговий аналітик, це цінується на ринку послуг. Але все одно не до такої міри, щоб я міг дозволити собі купити хату. Я переїхав би жити до Милиці, але тут теж були свої «але». Перше – Милиця жив із мамою. Друге – Аделіна ніколи б не зрозуміла, якби я оселився жити з кимось, а не з нею. До кого має повертатися вона? Вона звикла до певного стилю життя. Правда, невідомо, чи повернеться вона, бо життя в мене розпочало свій новий виток і я б не сказав, що почуваюся надзвичайно щасливим, може, й Аделіна кинула мене. До купи. Звісно, що, крім Милиці, у мене були й інші друзі. Але вони поділялися на друзів-партнерів, друзів-клієнтів, приятелів поза визначеними категоріями. Можливо, деякі друзі-партнери та друзі-клієнти були б раді розділити зі мною побут. Утім, я не був переконаний у цьому. Бо не знав, як сам поставився б, якби, наприклад, Олег чи Богдан, люди, у яких унормоване життя, квартира, машина, гарна дівчина або дружина, банківський рахунок, відпочинок двічі на рік, у голові маркетингові схеми та плани розбудови заміського житла, звернулися б до мене з проханням пожити зі мною місяць-другий. Можливо, я б залюбки пішов їм назустріч, але неодмінно подумав би: «Ого! А в тебе не все гаразд, приятелю». А я не хотів, щоб хтось думав, що в мене не все гаразд. То вже ні. У мене все супер. Так і знайте всі.

«Батьку, слухай, а ви хіба не плануєте повертатися до США? Думаю, що Кл… кх… гх… Шу там легко знайде роботу, переклади ж її професія, сама казала, та й у тебе там усе нормально. Хіба ні?» – «А? До Штатів? Власне, ні. Не плануємо. Я думав, що ми з тобою про це говорили. Річ у тому, що мені давно там нудно, а тут так усе склалося, що я вже домовився долучитися до одного цікавого бізнесу. Пам’ятаєш Павла Валентиновича? От, ми з ним зустрілися, він запросив мене взяти участь у новому проекті, пов’язаному з розробкою досконалої системи пошуку. Якщо все вийде, може бути революція, ми поборемо Google, потім тобі розповім, доволі цікаво, я подумав та погодився. А в Шу тут будинок, мати, контора, вона відповідає за своїх співробітників».

Моя б воля, я б залюбки допоміг усім співробітникам Клятої Шу прослідувати за своєю керівницею до Вашингтона. Ще б гроші на кишенькові витрати видав. Я знав, що батькові в США буває нудно. Ну то й що? Мені тут також буває нудно, та всім буває нудно. Батько у Вашингтоні мав нормальну роботу, дві машини, спортзал у своєму будинку, мав друзів, відпочинок у Мексиці і все таке інше, він навіть писав невеличкі статті до місцевої газети на суспільні теми, товаришував із дітьми російських акторів, які мешкали поруч, – як можна так легко з усім цим розпрощатися? «Не хочу втручатися у твої стосунки з Аделіною, – сказав мені на це батько. – Але судячи з усіх твоїх запитань, ти ніколи в житті не кохав, малий. Але в тебе ще купа часу і можливостей позбутися нарешті підліткових штанців».

У мене купа часу, а в нього вже нема,